2

Олена Кирилівна сиділа в учительській і щось записувала у журналі. Вона, як і кожен вчитель перед початком року, розробляла календар тем на перше півріччя. За вікном стояла тепла, сонячна погода.

В коридорах панулава мертва тиша. Така тиша часто може наводити на людей якусь паніку чи страх. Але пані Олена була вже старшим вчителем і тиша в шкільних коридорах для неї була не вперше.

В якусь мить її ніби хтось легенько торкнувся рукою. Вона підвела очі, оглянулась, перебігла очима по кімнаті і нікого. «Дивно – подумала про себе Олена Кирилівна – якесь відчуття таке». Вона спробувала повернутись до своєї роботи. Однак, чомусь не йшло.

Вона сіла і вирішила просто відпочити. Думки полинули туди десь назад. Кудись в далеке минуле. Туди, коли була ще молода, коли тут бігав її маленький Радик. Спогади самі собою лізли в голову і переходили прожитими картинами перед очима. Пригадувалися моменти із життя. Ті моменти, котрі були найяскравішими. А всі вони були унікальними для неї.

В цей момент хтось тихо зайшов в учительську і став позаду неї. В такій тишині, яка панувала там, можна було почути не лише чиїсь кроки але й дихання, політ мухи і навіть власні думки. Олена Кирилівна не оберталася. Вона і далі заглиблена в роздуми щось писала. Хтось стояв позаду і мовчки чекав. Пані Олена напевно і не помітила, що за нею слідкує пара чиїхось очей.

Нарешті вона закінчила свою роботу і повернула голову в сторону істоти котра стояла позаду. Це стояла Ліна. Дівчина аж здригнулась ніби від страху, коли Олена Кирилівна повернула голову в ї сторону.

– Привіт Ліночко! Ти давно стоїш? – спитала вона якось так тихо, ніби по материнському, наче до власної дитини зверталася.

– Ой, вибачте.. я.. ні.. – зніяковіла дівчина, – Просто зайшла випадково.

– Ну то може ти чогось хотіла? – знову спитала пані Олена. – Щось сталося?

– Та ні, нічого. – якось збентежено відповіла та. А якби пані Олена знала правду. Боже правий, щоб це було. Та ні. Це не можливо. Це не реально. Вона навіть боялася подумати про таке. Навіть страшно подумати, що могло б бути після такого. Що насправді вона не просто так прийшла. Що її мучить одна постать

– А ви не ідете додому?

– Зараз, збираюсь… Ах, то ти вирішила мені скласти компанію?! Мені приємно!

– Так, якщо ви не протии. – зам’ялася дівчина. А подумки: «О боже, вона мало мене не розколола. Господи, що буде якщо щось не те скажу?...»

– Ну тоді ідем. – мовила Олена Кирилівна. – А знаєш я …

І вони поволі покинули стіни школи.

Олена Кирилівна була цікавим викладачем. Вона завжди знала чим варто зацікавити учнів. Завжди вишукувала щось нове, щось не стандартне. Вона розповідала Ліні про свої молоді роки, про те, як хотіла стати великою викладачкою і як народився Радик…

Сонце було високо. На дворі була гаряча пора. Це був кінець серпневих, теплих, літніх днів. Днів, коли дерева набирають перших осінніх барв на свої листочки, коли трава стає менш яскравого кольору, коли у повітрі починає пахнути осінню.