1

Вероніка вдягнулась, взяла парасолю і вийшла з квартири. З тієї самої квартири в котрій колись вона з Радиком кохалась. Тепер це для неї ставало лише каменем на душі. Вона пішла вздовж тротуаром дивлячись просто перед собою. Вона майже нікого не бачила. Або не хотіла бачити. Очі були червоними від сліз. Руки тремтіли. Ні, не від холоду а від нервового перенапруження. Голова боліла. Страшенно боліла. Куди вона йшла? Сама не знала! Але йшла. В кишені дзвонив телефон. Але вона його не чула. Їй було байдуже хто дзвонить. Вона просто переставляла ноги і обходила час до часу калюжі. В голові почало потроху паморочитись. Починалися якісь ніби провали в пам’яті. Вона хотіла забутись. Просто забутись.

Раптом її зупинила жінка років сорока. Це була тітка Полі, Поліанна Олександрівна Куцик. Вона була далекою родичкою і доброю знайомою батька.

– Привіт! – її голос ніби збудив дівчину. – А куди це ти ідеш в таку погоду?

– Та так іду прогулятися…повітря гарне…

– Це правда! А ти сама?

– Так сама! Тато ще на роботі. – якось машинально відповіла жінка.

– А хлопець твій де?

– Та нема у мене нікого тітонько Полю!

– А Радик? Хіба він не бігав за тобою? Хороший парубок!

– Так, було. Той що. Тепер нема! А ви додому?

– Так, хочеш до мене в гості? Ходімо! Ну ж бо!

– Ну хіба що на трошки. Тато буде шукати.

– Не переживай тато знатиме, що ти зі мною люба.

Вероніка відчувала відразу і біль одночасно при згадці про Радика. Чому? Можливо тому, що справжню причину їхнього розставання знала лише вона. Так і було. Це вона обмовила його в очах усіх своїх знайомих і виставила поганим. І от що з цього вийшло. Як жаль, що тітка Полі не знала про це. І вона не зможе їй про це розказати. Справді жаль.

– Знаєш Вероніка, – вела далі розмову тітка Полі, – я теж була молода. І наробила багато дурниць. Тепер жалію. Чесно жалію. Ти навіть не представляєш як.

Але Вероніка її не слухала. Вона ніби десь поза зоною доступу. Десь далеко звідси. Її мучили слова сказані Радикові по телефону. Вона нагадувала їх знов і знов. Тоді це видавалось солодким сном. А зараз? А зараз це була біль. Біль, котру не можна було нічим ані послабити ані залікувати. Біль, котра переслідувала її вже довгі дні. Біль, котра знищувала в ній все, пожирала з середини і розривала серце.

– Ти ніби десь не тут. – зауважила тітка Полі. – Може у тебе щось трапилось! То розкажи мені. Разом якось подолаємо!

– Ні, все гаразд! Просто я… Просто я змучена! – відповіла дівчина.

– Ну як хочеш! Може тобі викликати таксі?

– Ні. Я так піду. Це ж не так аж далеко! Щиро вам дякую!

Не легко є забути те, що тебе так манило, те, заради чого йшла на все. Забути те, що так зводило з розуму. Що так нещадно тягнуло в небо. Щось, що заставляло серце сильніше битися. Так, це було воно – кохання. Тільки запізно вона це зрозуміла. Запізно для каяття. Він уже не повернеться. І Вероніка це розуміла. Її сили танули. Танули від того, що все усвідомлювала. І нічого уже не не могла змінити нічого.

Ніч опускалася над містом. Ніч, що несла свої чари. Чари, котрі так манять молоді серця. Чари, котрі ховають у собі скільки всього. Ніч, що ховає закоханих від чужих очей. Ніч, котра дає право на кохання.

Падав дощ. Сьогодні була доволі не романтична погода. Не романтична для тих – хто привик сидіти за екранами телевізорів, боячись намокнути.