Глава 2

В той же час у Києві…

Вероніка йшла по вулиці. Вона була чимось стурбована. Страх вимальовувався на її молодому обличчі. Вона витягла мобільний з кишені і набрала номер. Довго йшли гудки. Ніхто не збирався відповідати на її дзвінок. Вона телефонувала ще раз і ще раз. За четвертім разом в трубці почулося важке дихання:

– Алло…

– Любчику, це я! В мене проблеми… В нас проблеми… – ледве говорила дівчина.

– Щось сталось? – бурмотів в трубку голос.

– Так …я… я вагітна…

– Що! Ти здуріла! Чого ти до мене дзвониш!

– Я хотіла тобі сказати…. Хотіла сказати, що у нас буде дитина…

– Яка нафіг дитина! Ти що здуріла! Я тебе навіть не знаю! Мені не потрібні твої діти! Розумієш, не потрібні!!!

– Любчику – це наша…

– Не наша! Ти сама бозна де і с ким була. А тепер… Я нічого не хочу чути!

– Як ти можеш таке говорити. Це ж…

– Пішла до дідька шльондро! – і розмова завершилась.

Це був удар. Вона не знала що з нею, де вона. Їй було все рівно на те що робиться довкола. Ще вчора вона була готова за свого Любчика на все. Ще вчора вона так нагло послала Радика. Відшила. А сьогодні! Вона ніхто. Сльози самі текли по щока.

Вона розуміла, що її Любчик виявився звичайним шмаркачем і реально боїться справжніх відносин. Як вдома пояснити свою вагітність вона теж не знала. Що скаже тато. До Радика нема чого дзвонити. Він тепер не відповість. Тай навіщо тепер вона йому така. «Так, я шлюха. – подумала Вероніка. – Я послідня повія. Він же мене любив. Він готовий був заради мене повернутись. І він рано чи пізно все одно повернеться. Радик був хорошим хлопцем. А що я? А я просто взяла і зрадила йому. Та ні, не просто так взяла і зрадила… боже… я зраджувала йому на право і на ліво. За весь цей час аж до вчора …. Радик б так ніколи не поступив  напевне…він хотів бути зі мною.. а я …от дура… я кончена… нащо мені ця дитина… кому я потрібна…».