Глава 4

В темній кімнаті задзвонив телефон. Хтось конче напевне хотів поговорити бо дзвінок був довгим і настирливим. Радик спершу не брав трубку. Але потім не витерпів. Він глянув на телефон. Номер був не знайомий. Хто ж міг би в такий вечірній час турбувати його.

– Алло! – різко підняв трубку Радимир. – Слухаю!

– Привіт! Де пропадаєш? – почувся в трубці голос.

– І… хто це? – Радик явно не міг розпізнати голос.

– Ти що не впізнаєш? Ну.. Це ж я …

– Ну так! Те, що це «ти» я вірю! Але ж мені від того не легше! – почав підсміхатися Радик.

– Але ж ти не можеш мене забути! – голос був жіночий. І хоч як Радимир силкувався, згадати його все одно не зміг.

– Знаєш, може досить гратися котика і мишки! Або кажеш хто ти або завершуй розмову!

– Та ну! Ти що вже таким став крутим, що вже навіть ні з ким не хочеш говорити!

– Я тебе не знаю! Не знаю. І або назвися і скажи чого хочеш. Або до побачення! – вже розсерджено мало не крикнув Радик.

– Ну що ж.. тоді завершу… козел…Привіт від Тані… – і невідомий голос завершив розмову.

Рамир сидів в темноті кімнати і сміявся. Тепер це ім’я йому вже давно нічого не говорило. Колись, коли він ще був простим звичайним хлопцем вона його відкинула. Тоді, три роки тому, коли він ходив за нею і думками летів до однієї-єдиної вона посміялась з нього. Відкинула, розтоптала усі його почуття, усю його любов. Хто вона тепер для Радика? Хіба що одна з докучливих дуреп, котрі заважають спокійно відпочивати. Ах, як же все змінилося. І хто би подумав. Хто б міг сказати, що все так обернеться! Так цього ніхто не сподівався. Однак час змінює усе. І людей теж.