7

7

За чотири місяці Рамір вже мав свою видану книгу, кілька інтерв’ю, друкувався мало не у всіх столичних газета і журналах, працював над сценарієм одного фільму разом з професійними режисерами. Він купався у славі. Все оберталося навколо нього. Єдине що йому не вистачало то це часу. Інколи навіть не дзвонив додому тижнями. А якщо й дзвонив то лише не кілька хвилин.

Всі кажуть, що слава губить людину. Напевне правду кажуть. За цим усім  хлопець не помічав як він сильно почав мінятися. Те, що колись для нього мало якусь сакраментальність тепер ставало «пережитком давнини». Він відкрито висміював те у що колись так щиро вірив. Для Раміра вже не було ніяких перешкод. 

Одного вечора він сидів на кухні і пив каву. Нічого не було не звичного в цьому. Він як завжди про щось думав. Раптом ввійшла Вероніка. Вона була чимось стурбована і мала явно розсерджений вигляд. Рамир не звернув на неї уваги. Це було звично. Та щось змусило його вийти з свого звичного стану і спитати що сталося.

– Нічого! – відповіла дівчина.

– А якщо серйозно? – не заспокоювався Рамир. – По тобі так не скажеш!

– А тобі яке діло? Думаєш, ти тепер можеш все вирішити!

– Та ні.. – зніяковів хлопець. – Просто хочу допомогти. Може все ж скажеш!

– Повір не все можна вирішити! – і вона вийшла з кухні. Видно було як сльоза покотилася по щоці.

Він посидів ще хвилину і вийшов слідом. В кімнаті Вероніки двері не були зачинені і було чути якусь розмову. Говорила вона з якоюсь своєю подружкою. Рамир тихенько підійшов під двері і став слухати:

– Лєна, ти коза драна! – кричала Вероніка. – Я тебе уб’ю! Зрозуміла! Залиш його!

Рамирові було цікаво про кого це була розмова. Але він все ж вирішив до слухати до кінця а вже тоді втрутитися.

Однак це йому не вдалося. Він тримав в кишені свій телефон котрий раптово задзвонив. «О, Господи! Треба ж таки!». Дівчина почула що за дверима стоїть він і швидко вибила трубку, підійшла до дверей і мало не перед носом їх зачинила.

Десь через годину Рамир знову сидів на кухні. Він не хотів сьогодні нікуди йти тому майже цілий день був у квартирі. Це був його законний вихідний день. Вона знову ввійшла на куню і почала робити каву. Очі були заплаканими, нігті погрижені – все вказувало на страшний нервовий зрив.

– Вибач, але я не нароком…

– Козел! – сердито відповіла Вероніка. – Хто тебе просив!

– Ну просто я почув розмову і…

– А ти не слухай вилупок провінційний…

– Чого ти так ? Я просто спитав що сталося. – хочеш відповідаєш. Не хочеш не відповідаєш! Твоя справа!

– То не лізь не в свої справи!

– Як хочеш! Просто хотів як краще! Я ж бачу що тобі важко. Що ти дуже переживаєш!

– І що з того? – вже м’якше спитала дівчина. – Яка тобі з того користь? Хочеш показатися принцом на білому коні!?

– А що мені це треба? – з усмішкою спитав Радік. – Як друг а не як принц! Повір, на конях твердо їздити! Тому надаю перевагу транспорту!

Він підійшов до дівчини впритул і поглянув їй в очі. Вони були червоними від сліз і запухлими.

– Думаєш воно того варте? – спокійно спитав Радимир.

– Напевне ні…знаєш … він просто козел… втік до неї.. моєї кращої подруги. А вона…

– Взяла його і прихистила! Не переймайся! У тебе ще буде ціле майбутнє попереду! Просто заспокойся! Просто забудь! Постарайся не думати про нього. І все!

– Але чому так? Рамір, чому так!? – вона і далі плакала. – Ти зовсім чужий, майже не знайомий і готовий поговорити не зважаючи на те що я тебе послала. А він…

– Ніколи не будь ні в чому впевненою і тоді довше житимеш і менше ридатимеш! Таке правило життя! Знаєш, я розумію тебе. Але ти сама мусиш в собі це знищити!

Він обняв дівчину і міцно пригорнув до себе. Його обійми їй видалися чимось не таким як обійми її колишнього хлопця. Вони не були такими міцними але водночас такими ніжними і теплими, наче батьківські. Це було щось нове. Щось, що люди називають любов’ю.