6

За кілька днів Радик перетворився з простого хлопця з провінції на справжню зірку. Зустрічі, нові знайомства, товариства, запрошення, пропозиції – все як сніг на голову. Хто б сподівався такого миттєвого щастя. Аж не вірилося самому. Часом видавалося, що це йому просто сниться в гарному сні. Він ріс буквально як на дріжджах. Все само приходило до рук. Що це: щастя, дарунок долі чи може якісь чари? Важко сказати. Але нема ради.

Мало по малу хлопець почав звикати до свого становища. Його оточували люди з «вищого світу» і це мало свій вплив. Додому він дзвонив рідко, тай навіть коли дзвонив то говорив мало. Не хотів нічого мамі говорити що тут і як. За звичай, все закінчувалося словами: «мамо, поки що нічого такого нема! Все добре».

Так минуло вже майже три місяці. І Радимир став “number one” серед свого нового оточення. Жив він весь цей час у Безбордька. Володимир Сергійович пишався ним як рідним сином. Він фактично його «створив», зробив з нього теперішнього Радимира або як його тепер ще називали Раміра. Це нове ім’я йому вигадала дочка Безбородька разом зі своєю подружкою на одному з вечорів на котрому вони всі були присутні. Це швидко прилипло до нього. Та й сам хлопець не перечив. Більше того йому це навіть подобалося. Нове ім’я робило його якимось інакшим, фантастичним персонажем.

Час. Та що таке час, коли ти напів божевільний, напів притомний десь в чужому місті, з чужими людьми. Що таке час в порівнянні з тим що ти переживаєш в серці кожну мить. Що значить тоді час, якщо ти не відчуваєш більше болю, сили, не бачиш сенсу далі йти, далі жити. Коли ти стаєш сам собі чужим, чужим настільки, що вже не впізнаєш себе самого. Ти вже далеко не дитина і розумієш, що це вже за гранню можливого. І головне те, що ти вже не можеш контролювати себе. Ти стаєш іншим, як би ти цього не хотів. Ти стаєш байдужим. Просто байдужим до всього. До людей, до їх проблем, до їх переживань, до їхнього болю. Тобі просто хочеться закрити очі і про все забути.

О, ці виснажливі нічні роздуми. Та цього ніхто не знає. Вони ніколи не зрозуміють тебе і твоїх поступків. Вони не знають чого від тебе чекати. А чого чекати? Чого чекати коли тебе кинули друзі. Коли ти сам один на цьому світі нікому не потрібний! Коли ти лиш дрібний хлопчина з вулиці! Коли ти ніхто. І це розуміння того, що ти ніхто змушує тебе ще гірше злитися.

Чому так? Чому одні мають усе: таланти, гроші, знайомства, популярність, визнання, славу – а ти залишаєшся в тіні. Чому одним можна все в тобі нічого з того. Чому така не справедливість. Звичайно, що ніхто тобі не відповість на питання на які ти сам не можеш дати собі відповіді. Але ж ти хочеш почути відповідь! І це штовхає тебе знову і знову до нових пошуків. А чим усе закінчується? Чим закінчуються всі твої ідеї?

Разом з тим популярність Раміра росла що раз то все сильніше. Він ставав бажаним гостем різного роду заходів і вечірок. Ним тикали багатенькі батьки своїх синків а аристократичні матусі зводили погляд своїх розбещених донечок на нього – Раміра. Тепер ніхто вже й не знав як його насправді звати і звідки він узявся. Головне що він є. І цього досить. Не важливо було і те, що він навіть не закінчив університету.