Глава 3

Поїзд рушив рівно як сказав Безбородько. Дорога була довга і Радик не придумав собі нічого кращого як одягнути навушники і слухати музику. На сусідній лавці сидів молодик. На вигляд років двадцяти п’яти. Світловолосий, в світлих джинсах, куртці і чорних шкіряних рукавицях. Він спочатку сидів. Потім говорив з кимось по телефону. Потім кудись вийшов і нарешті по якомусь часі повернувся. Десь через дві години після початку подорожі молодик вирішив заговорити до Радимира. Він говорив ламаною.

– Привіт!

– Привіт! – відповів Радик.

– Ти куди їдеш?

– До Києва! А ти?

– Також! А там…

– До родичів? – перебив Радик.

– Ні! Я лечу до Америки! Робота така! Мене звати Рікардо! Можна просто Ріккі

– Радимир Воловські! Можна просто Радик!

– І ти до родини?

– Та ні! – Радик не хотів говорити незнайомцю чому насправді він їде.

– Все одно класно!

– Ну так! – погодився Радик. – Особливо якщо тебе запросили!

– О, ну так це круто! Мене теж свого часу запросили! Я сам з Італії. Працюю в США. А тут знімали рекламний ролик.

– То ти рекламний агент. – почав усміхнувся Радик.

Реклама на той час була чимось новим для пострадянського простору. З екранів телевізорів красиві, шикарні джентельмени і шикарні пані розповідали про різні речі, підкреслюючи їхню необхідність у вашому. І кожен, хто дивився це десь підсвідомо вірив у цю «байку».

– Ну щось подібне! Я придумую рекламу для різних товарів, послуг… І за це отримую гарні гроші. В мене в Карпатах тітка живе.

– То у тебе ще й українське коріння!

– Ну так… Не заперечую… А ти ? Чим займаєшся?

– Я студент! Іноді пишу щось. Зараз їду до Києва, до одного пана, котрий читав мій твір і зараз хоче мене представити там десь у себе…

– Круто! Вітаю! Удачі тобі! Доречі, якщо хочеш запиши мій номер! Матимеш час, телефонуй! Ти класний хлопець! Добре мати другом таку людину!

Поїзд нарешті зупинився. Це був вокзал у столиці України. Радимир розумів, що він тут в перше і нічого не знає. Страх, що його кинули ставав все більшим і більшим. Хлопець витягнув телефон і набрав номер Безбородька. Гудки йшли довго. Ніхто не відповідав. Раптом хтось відповів. Почувся жіночий голос:

– Нарешті! Ти де?

– Я на вокзалі! А…

– Це я – Вероніка! Не впізнав?

– Ну трохи…

– Тоді виходь на  центральні двері! Я чекаю там!

– Та добре! А ще би я знав де вони знаходяться…

– Ти що ніколи не був в Києві?

– Це вперше! Так що якщо я заблукаю, то вибач!

– Нічого знайдемо тебе якось! - засміялась дівчина.

Радимир взяв сумку і пішов шукаючи якісь «головні двері». Він напевно б шукав їх ще досить довго якби випадково не стикнувся з тим же таки Ріком, котрий теж щось шукав.

– О привіт! І з нову таки зустрілися! – засміявся Рікардо.

– Земля ж кругла! – відповів Радик. – Доречі, не підкажеш де тут  головні двері? Буду тобі страшенно вдячним!

– Ось іди сюди – і він вказав рукою на ліво – А там побачиш каси от тобі і головні двері будуть.

– Ой щиро дякую! Щасливо тобі!

Радик пішов як вказав йому Рікі. Через секунду хлопець був уже біля головного входу на вулицю. Що правда тепер треба було знайти Вероніку. Він витягнув телефон і збирався набрати номер аж раптом почув за плечима чиїсь голос:

– Ну нарешті! – це була вона. Та ж сама. Нічого не змінилося. «Боже, яка ж вона красива! Прекрасна Афродіта! Вона божественна! Господи мій!»

– Ну, довго будеш витріщатися на мене!? – ця репліка вернула його на землю.

– Привіт! Я просто….

– Спиш на ходу! Нічого виправимо!

– Емм… я … а…

– Тато на роботі! Ми зараз візьмемо таксі і поїдемо до нас!

– Оу…

– Що? Це ж три зупинки! Чи може ти хочеш пішком?

– О, це значно краща пропозиція!

– Жартуєш?! – дівчина дививлася на нього, як на божевільного.