6

В кімнаті було чути як хтось говорив. Це була Олександра Вікторівна і Вероніка. Остання була дочкою Володимира Сергійовича. Вона  приїхала з ним відпочивати в гори і разом з татом заїхала до його знайомої. Вероніка була років сімнадцяти. Висока, чорнява з довгим волоссям, тонкими пальцями, маленьким носиком, великими карими очима, маленьким пухленькими губами. На перший погляд вона здавалася Радику грубим, не вихованим, нахабним дівчиськом з столичною розбещеністю. Дещо в ній такого і справді було.

Хлопець пройшов до великої кімнати. За ним слідом зайшов Володимир Сергійович і закрив міцно двері. Це насторожило хлопця. Напевно буде якась серйозна розмова. І справді вигляд Безбородька був дещо іншим ніж перше. Він був більш суворішим, серйозним. Хлопець сів на крісло біля столу і чекав на те, що скаже цей старий сеньйор. Але той не поспішав із розмовою. Нарешті Радимир знайшов в собі сили почати першим:

– Не хочу здаватися наглим, але ви мені хотіли щось сказати ? А тепер мовчки дивитесь на мене…

– Ммм… – старий ніби пробудився. – Та ти таки справді цікавий малий! І мушу визнати, твір твій мені страшенно сподобався. Я хочу показати його своєму другові із нашої спілки, Василю Михайловичу. Якщо ти звичайно не проти!

– Ні, зовсім ні! – якось байдуже відповів Радик. – Думаєте він поділятиме вашу думку?!

– Я ще не знаю! Але думаю що так! Ти дуже талановитий! Розумієш це справді гарний твір!

– Можливо не до кінця! І що ви збираєтесь йому сказати!

– Це не головне! Але якщо все буде добре – ти готовий приїхати до мене, в Київ?

– Ну не знаю! У мене там немає знайомих…та й…

– Це не проблема! Он у мене дочка є! Вона тебе навчить, покаже, розкаже…

Розмова була довгою. Радик розумів, що його може чекати. Але в це якось не вірив. Та й хто він такий – звичайний хлопець із маленького містечка десь на західній Україні! Розумів це краще ні ж будь-що інше. Знав, що його просто можуть кинути. Тому чемно подякував але в душі не вірив ні одному сказаному слову.

Вже було по полудні коли вони вийшли з хати. Безбородько мав їхати. Через три години мав бути поїзд на Київ а вони ще й з дому не вийшли. Сонце почало сідати, морозець пощипував. Хлопець запропонував підвести їх до автостанції, котра знаходилась в двадцяти хвилинах ходи від Олександри Вікторівни.

Радимир вже збирався спати аж раптом задзвонив телефон. Номер був невідомим. Хлопець спочатку трубку не хотів брати але потім все ж взяв.

– Ти чого так довго не підносиш трубку? – почувся доволі знайомий голос. – Сподіваюся, що ти ще не спиш!

– Та майже ні! – відповів Радик. – А що сталося?

– А ти як думаєш, чому я тобі дзвоню!

– Ну я не знаю! Мало що може бути! – дивувався Радик. Він навіть не знав з ким говорить.

– То ти не впізнаєш мене? – нарешті мовив голос.

– Та якось не дуже…

– Володимир Сергійович! Тепер впізнаєш!? Так от, що я тобі скажу юначе дорогий: твій твір пройшов конкурс у нашій спілці і ще у двох журналах – і переміг! З чим я тебе вітаю!

– Дякую дуже!

– Ну це лише перше! А друге таке – необхідно тобі приїхати і самому з’явитися до нас! Дуже прошу не тягни з цим! Шанс один на тисячу. А той на мільйон!

– І коли я маю прибути?

– Завтра! Сядеш потягом на Київ і за кілька годин будеш на місці! Не переживай! Тебе зустріну!

– Добре… – ледь говорив Радик. – Я постараюсь….

– Ну постарайся, постарайся друже!

Цілу ніч Радимир майже не спав. Він думав. Страх побирав його. Мучив. Тиснув з усі боків. Він не знав, що йому робити. З одного боку – він дуже хотів поїхати, прагнув визнання, побачити світ, показатися – а з іншошо… Так, з іншого – він боявся, що якщо все провалиться – то він взагалі не матиме що робити на цьому світі.

Все це було важким випробуванням для юного «Майстра». Але він ніколи не пожаліє, що зробить свій вибір. В подальшому саме це стане сенсом його життя. Змінить його історію. Зробить його популярним. А зараз він лише простий Радик з маленького містечка на Галичині. І що чекає його завтра ніхто не знає.