5

Радимир розвернув і додавши газу швидко скрився за поворотом. Він летів кулею. Така швидкість була не для нього. Але сьогодні хлопець чомусь гасав наче сам не свій. Вже майже біля самого дому задзвонив телефон. Дзвонив невідомий номер.

– Слухаю. – підняв трубку хлопець.

– Привіт друже! Пам’ятаєш ще мене? Вчора ти обіцяв показати мені щось! – це був Безбородько.

– А так – пам’ятаю! Так я …

– То поспіши бо я до вечора вже поїду!

– Добре!

– І рушся, юначе! Це ж в твоїх інтересах!

– Дякую! Зараз буду!

Машина на повній швидкості вискочила із за повороту. Ось воно подвір’я Олександри Вікторівни. Хлопець зупинив машину. Думки неспокою і далі гризли його. Якийсь внутрішній страх не давав встати і піти. Щось сковувало руки і ноги. Все було таким якимось близьким і далеким водночас. Кілька хвилин – треба йти.

Радимир не квапливо вийшов з машини, взяв папку, що лежала на іншому сидінні і пішов до хати. Раптом перед самим носом хлопця двері відчинилися і на порозі постав той самий Володимир Сергійович. Він стояв, наче чекав когось. Його коротенька сива борідка, широкі плечі, добрий погляд робили подібним до якогось казкового дідуся чи доброго гнома.

– Ну, от! Ти вже! Швидко! – задоволено сказав Безбородько. – Молодець!

– Ну як ви сказали, так я зразу ж…

– Це добре що так швидко реагуєш! Заходь до хати.

– Дякую, я не хотів вам мішати…але..

– Ти не помішаєш, повір! Я поволі спішу!