1

На вулиці було темно. Світили ліхтарі. Чути було де не де чиюсь не тиху розмову. Все готувалося до вечірнього відпочинку.

Нічне місто було навіть на багато кращим аніж можна собі було уявити. Він давно не бачив його таким. Всюди гирлянди, освітлення, ялинка. Усе ніби нагадувало початок фільму з області фантастики.

В центрі міста стояв храм. Він був чи не найвеличнішою спорудою цього маленького галицького містечка. Величезні, округлі з хрестами на вершках бані здіймалися до неба, ніби сполучаючи людей з Богом.

Двері були відчинені і хлопець вирішив зайти. Він вже давно не відвідував храму. Постійні біганини з навчанням, сесія, купа роботи. Все це не давало можливості нормально відпочини. Не те, щоб вирішувати свої релігійні потреби. Від брами до самих дверей вела красиво виложена плиткою доріжка. Радимир завернув у двір церкви і пройшов до дверей. Це були старі, масивні темні дубові двері. Хлопець привідкрив одну їх частину і переступив поріг.

В середині булла темінь. Тільки на самому переді світило кілька лампочок відкриваючи лики святих. Хлопець пройшов кілька кроків і звернув на право. Він підійшов до бічного вівтаря на якому стояла статуя Христа, майже у повний зріст. Це було улюблене місце. Тут, за колонами, котрі тут зробили за зразком римо-католицьких костелів, його майже ніхто не видів.

Радимир сів на лавку. Зі стін і стелі на нього дивилися десятки святих. Здавалося, що вони хочуть до нього щось сказати, від чогось застерегти. І лише варто хвилину почекати. «Як то було давно! – подумав хлопець – А колись я тут бігав малим, під цими колонами. Колись був першим в церковній прислузі нашого міста. Колись… Як все міняється!? Хто я тепер? Чому я не відчуваю вже того запалу, який відчував колись? Того спокою? Тієї ж впевненості? Боже, не вже все настільки стало інакшим? Чи може я щось не розумію! Колись я був тут мало не щодня! Колись».

По якомусь часі він вийшов, пройшов вулицею і зайшов до магазину. Там не знайшов того, що шукав і швидко вийшов. І по якісь хвилині згадав, що мав передзвонити до Олексія вийняв телефон з кишені і набрав номер.

– Привіт! Що робиш друже? Може ти вийдеш до міста?

– О Радик! Привіт! А ти де? Та ні, краще ти приходь! Поговоримо!

– Ну що ж! як кажеш! Я в дома. – відповів хлопець. – То може тобі щось взяти?

– Та ні, не треба!

– Тоді чекай так. Скоро буду!

Дорога від центру до дому Олексія була довгою. Радик вже аж почав нарікати на себе, що придумав собі сюди пертися та ще й в таку пору. «Ну і нащо мені він здався разом зі своїми розмовами? – думав хлопець. – Та ж я поки прийду, то вже година мине. Темні вулиці, голодні собаки, і я один тут як дурень! Лише місяць світить зверху і то… Ну це ж треба так!».

Такі думки накривали його голову, створюючи суцільну кашу в середині, що виражалась на зовні повною відсутністю цікавості до чого не-будь. Ідучи він не помічав людей, що наче сніговики миготіли перед очима, бо на дворі почав падати легкий, лапатий сніг.

Радимир проминув будинок міської ради, перейшов вулицю ім. Шевченка і звернув у малу вуличку, що виходила майже на самий кінець міста. Десь в її кінці жив його друг Олексій. Йти треба було ще досить довго. Тому він вийняв навушники, щоб слухати музику. Однак, довго насолодитися нею не вдалось.

На зустріч тротуаром рухалася якась постать. Радик скинув один навушник або почути кроки. Він впевнився, що почув кроки людини. І що це не привид (не далеко знаходилось старе кладовище). Він заспокоївшись і продовжив у своєму дусі. Раптом, порівнявшись із Радиком дівчина глянувши на нього сказала:

– Радик привіт!

– Привіт! – машинально відповів хлопець. Він і не знав хто це. А втім, його це мало хвилювало.

Але вона зупинилась і повернувшись до хлопця продовжила:

– Як ти? Ти так змінився.

– Нормально! А ви хто?

Радик справді не впізнав хто це. Тай, зрештою, яка там була різниця хто. Сказав лише аби сказати.

– Не впізнаєш? – спитала незнайомка, і в її голосі почулося щось доволі знайоме. – Невже аж так!

– Ну як би то сказати… Я ж трохи не дуже в темноті бачу! – відповів хлопець. Ні. Насправді він вже догадався хто це. Але просто не хотів далі продовжувати розмову.

– Ну як тепер згадав? – кинула дівчина і ступивши кілька кроків на зад і потрапила під світло прожектора.

Так, він її впізнав. Це вона. Тетяна – дівчина з минулого. Але колись вона була не просто дівчина – вона була для нього усім! Він нею жив, нею дихав, нею летів, нею марив. А тепер?! А тепер, просто далеке і так чуже минуле, котре він уже ніяк не хотів ворушити.

Ті самі темні пасма волосся по куртці. Ті самі карі очі, що колись так з розуму зводили. Та сама хода. Навіть ті ж джинси. Йому все видавалося те сааме. Хоч пройшло вже майже більше року.

– Що треба? – сухо спитав хлопець.

– То ти справді на мене образився! Послухай я…

– А я нічого тепер не хочу слухати! – перебив її слова Радик. – Навіщо воно мені? Думаєш, що я тепер стану слухати те, що ти будеш придумувати!?

– Будь–ласка послухай! Я ж реально не знала, що ти мене любиш!

– Звісно що не знала. Бо не хотіла! А тепер зникни з очей.

Характер людини має властивість змінюватися під впливом різних факторів. І те, що Радик тепер став іншим не було чудом. Депресія, обман, образи – все це лягло важким відбитвок на його ставленні до всього.

В Олексія в дома не було нікого. Хлопець сидів сам один сидів за комп’ютером. І, звичайно, грав ігри. Радик відчинив двері, тихенько піднявся сходами на другий поверх, і ввійшов до кімнати.

– Ага! – голосно сказав він. – Дальше ігри граєш! Та ти ще зовсім дитина!

Олексій мало не вискоив з крісла. Він добре перелякався.

– А то ти! Привіт! Чого не включиш світло?

– А так цікавіше! Я вже хвилини зо дві стою а ти .. нуль реакції!

– Та так трошки забувся.

– Ага, я побачив твоє трошки! Може тобі ще й коляску купити?