10

           Минали години а він стояв і дивився у вікно. Старий Безбородько ніби не відчував владу часу над собою. Після того, як він втратив єдину дочку а Радик, котрий був його біологічним сином, фактично став тепер чужим для нього, він ніби почав сходити з розуму. Помалу. Не замітно. Але почав. Часами йому здавалося що от – от і вони знову прийдуть. Що Вероніка не померла. Що вони разом із Радиком зараз повернуться з якоїсь вечірки. Але минали години, дні, місяці. Але ніхто не повертався. Він бачив їх часто у снах. Але це були лише сни. Біль за втраченим поверталася. Він запитував себе, як так можна було – мати все і залишитися з нічим? Чому так сталося? Але й розумів, що сам в усьому був винен. Що це була його розплата за молодість. Молодість, з її гучними гулянками, розгнузданістю і абсолютною нестриманістю ні перед чим. І ось зараз він з повна ніс покарання за все.

          Він відмовився виходити на люди. Всі свої ідеї, котрі ще мали місце десь в голові просто лишилися там. Все втратило свій сенс. Все, чого так прагнув роками зараз здавалося якимось непотребом. «А що далі? – питав себе старий – Що далі? Що буде зі мною? Що ще прийдеться мені пережити у цьому житі?» Він втрачав віру в себе, в щось краще, в якесь майбутнє. Тай і не було уже ніякого майбутнього. Все просто проминало. Сонце ховалося десь далеко за чужими будинками, виблискуючи останніми променями і огріваючи землю. А він усе стояв біля вікна і дивився.

       Раптом цю загадкову тишу зруйнував телефонний дзвінок. Хтось настирливо чогось хотів. Телефон дзвонив уже кілька разів. Але на нього ніхто не реагував. Нарешті Безбородько таки відповів на настирливі дзвінки.

– Слухаю вас – промовив він.

– Нарешті, доброго вам вечора – промовив голос – Я хотіла б з вами поговорити.

– Хто це?

– Не впізнаєте? Оксана… ну..

– А…так.. Оксана.. Оксанко, що ти хотіла?

– Ну, я зараз в Києві. Хотіла би побачитися з вами. Чи ви не можете?

– Ну чому, звісно можу. Добре.

– Тоді де вас чекати?

– Можна і у тому старому парку…

– Добре. Тоді до зустрічі, Володимир Сергійович.

          Оксана, після кількох років проведених в Москві погано уже говорила Українською. Вона знімалася в кіно і була досить перспективною актрисою. Саме завдяки Безбородьку вона і потрапила спочатку у літературу а потім і на знімальний майданчик. Таланту як такого у неї писати щось не було. Але зовнішність була просто зіркова. Оксана Леонтівна Пушкова була сорокадворічно білявкою. Робота в Москфільмі забирала багато часу. Тому жінка по суті мало бувала в Києві. Звісно, вона пам’ятала свого добродійника. Адже саме завдяки йому вона зараз акторка.

      Старий парк де мали зустрітися Безбородько з Пушковою, являв собою невеликий скверик, з лавочками і гарно почищеними деревами. Всюди росла не висока травичка. Тут було тихо. Мало хто тут зараз був. Але місце було красивим.

         Безбородько прийшов сюди швидко. Він любив це місце. Тут можна було просто посидіти тоді, коли було дуже погано. Він сів на лавку і слухай як десь співає пташка. З людей не було нікого. Тільки він один. Незабаром з’явилася і Оксана. Вона була на високих підборах і в короткому платі. Її довге світле волосся розвівалося по вітру. Жінка підійшла до лавки де сидів Безбородько і легенько усміхнулася.

– Доброго вам дня пане Володимир

– Привіт Оксаночко. Тебе і не впізнати. Ще красивіша аніж була до…Як ти там?

– Не можу поки що ні чим похвалитися. Але не погано. Живу добре. А ви як? Чула ви поховали дочку. Співчуваю…

– Оксанко, ти знаєш … – і він на якусь мить замовк. Так ніби думав, що має сказати. – Я сам винен у тому, що так склалося.

– Ну не виніть себе. Ви хороший чоловік, розумний, добрий, співчутливий. Я думаю…

– Ні, я мав один гріх… І за нього так поплатився… Але давай не будемо про це… Краще розкажи мені щось

– Навіть не знаю з чого б то такого почати…

        Оксана швидко повернула бесіду в інше русло. Вона розказувала про свій побут в Москві, про роботу, про друзів. Розмова була легка, не вимушена. Вони просто сиділи і згадували старі добрі часи. Потім Оксана запропонувала посидіти в кафе. Та й на дворі вже смеркало. Вони встали і пішли. По дорозі знайшлося якесь не дороге але затишне кафе. Тут було гамірно але приємно. Оксана з Безбородьком сіли за столик, що був в самому кутку, в темноті і подалі від чужих очей. Тут серед усього їх ніхто навіть не помічав. А вони просто сиділи і щось собі говорили, згадуючи колишні роки.

      Свого часу багато хто міг казати що, між Безбородьком і Оксаною був роман. Ну чи принаймні флірт. І хоч як то все було скрито та все ж щось таки було. Можливо воно тривало і досі. Звісно, сказати ніхто не міг чи це була правда. Однак поговорювали. Як би там не було але вони мали про що по говорити. І щось таке спільне, що об’єднувало цих людей з різними життєвими смаками, ідеями, віком. А місто починала вкривати ніч.