2

Машина зупинилася біля цвинтарної брами. Баба Параска померла ще кілька років тому. Але лише тепер Радик зміг приїхати до неї на могилу.

Навкруги була тиша. Така тиша, подобалася колись Радику. Такого спокою він колись прагнув. Але це було так давно. Він давно уже й забув про те, що таке існує. І лише тепер зміг отримати бодай часточку того, про що колись так мріяв.

На кладовищі не було нікого. Та й хто в такий час хоче ходити тут, по «кварталі мерців». Радик ішов блукав між могилами, читав надписи. Нащо йому було цього чоловік і сам не міг відповісти. Просто так.

Нарешті Радик знайшов могилу. Він поглянув на хрест, що стояв на могилі. Ніби нічого не звичного. Але для нього це було щось більше аніж просто знак який кладуть на могилах померлих католиків чи православних. Він не знав як це пояснити але на душі стало якось не по собі. Він постояв якийсь час біла гробу. Радик давно уже не пам’ятав тих молитов, котрих його вчила баба. Він лише пошепки сказав: «Пробач, я став зовсім не таким не таким, яким ти хотіла мене бачити…».

Саме тут Радик зрозумів, що всі ці роки він не жив а лише існував. І те, що він називав класним життям було лише ілюзією його хворої, примітивної людської уяви про реальність. Ні, він не хотів, він боявся помирати. Радик згадав як помер Ріккі. І йому стало страшно. Одна лише думка про смерть змушувала Радика нервувати. Йому не хотілося про це думати. Він боявся собі навіть таке уявити.

Страх ось що є рушійною силою. Силою, що здатна рухати людьми. Не любов, не краса, не ідеї – але страх. Це найбільша сила, котра здатна змусити людину або стати кращим або навпаки. Страх може збудувати і зруйнувати. Все залежить від того як до нього поставитися.

Ніхто не може сказати звідки він береться. Лікарі, вчені, філософи, релігієзнавці, психологи намагалися дати відповідь на це питання. І все ж залишається багато питань. Питання, на котрі ми не матимемо чіткої відповіді напевне ніколи.

На якусь мить Радик ніби відключився. Він задумався про щось втупивши погляд в надмогильну плиту. Звідти на нього дивилася баба Параска. Так ніби вона була жива насправді а не лише на цьому фото. Але насправді так не було. А це фото лише нагадувало, що колись жила людина. Це все що залишалося від колись цілої людської істоти. Ось така вона правда життя. Правда, про котру ніхто не хоче говорити. Котрої всі бояться. Про котру не люблять слухати. Котра є чимось страшним для мільйонів людей. Але вона є і нікуди від цього не дітися. І цією правдою є смерть.

Радик ще раз поглянув на портрет. Він не оправдав її сподівань, не став хорошив вчителем, не збудував сім’ю, не одружився, не має дітей. Все, що так хотіла бачити в ньому баба Параска так і не відбулося. Натомість стояв модний молодик, з потусклим поглядом, ловелас і наркоман. Ось ким став він насправді. Цього ніколи він не любив ані чути в свою сторону ані сам про таке не хотів думати. Та саме цей момент чимось змусив його якось інакше поглянути на все. І на себе теж. Ця загадкова тиша на кладовищі якось вплинула на Радика. Він почував себе якось ніяково перед бабкою. «Треба уже йти. – подумав чоловік. – Скоро буде уже темно».

Він ще раз кинув поглядом на гріб і повернувшись пішов. Він не чекав містичного чуда. Вже давно не вірив ні у яких духів і не боявся нічого. Це вже був не той Радик, що колись боявся усього і котрого баба Параска постійно мусила тягати за собою, щоб не плакав.