9

        Вечоріло. Сонце сідало за горизонт освітлюючи останніми променями небо. На дворі ставало прохолодно після денної спеки. Машина минала перші біг-борди перед самим містом. Радик повертався від друга зі Львова. Там він гостював два дні. А перед тим ще поїхав до Луцька, подивитися на замок. Ось і повертався з добрим настроєм, враженнями, відпочилий ніби. Що правда одне було але. Він вже тиждень був в Україні а це ні разу не бачив Вікі. Після тієї розмови вони так і не бачилися. Обоє горді! Ні. Радик був байдужим до всього. А дівчина не хотіла перша нав’язуватися.

          От він минав перші будинки і повернув в центр. Радик любив їздити сам. Тоді найкраще. Ти один. Тихо. Ніхто не вплутує тебе в дурні балачки. В такі моменти мозок відпочиває. Радик чомусь вирішив покататися по вечірньому місту. За роки тут таки багато змінилося. Виросли нові будинки, щось реставрували, щось розвалили, десь зробили дорогу (ну як то буває в Україні). Десь новий магазин виріс. З’явилася нова площа з монументом. Все мало помалу змінювалося. Він просто їздив роздивляючись місто. Нарешті школа. А от тут все те саме. Так ніби нічого не змінилося. Так, ніби дев’яності ще і далі тут ведуть перед. Єдине, що змінилося це оновлений фасад. Радик зупинився на мить. Так ніби і не було тих років в Києві, в Америці. Так, ніби все це було лише сон. Все якось так наблизилось знову. Але все було лише на якусь мить. В цей самий момент задзвонив телефон. Радик не вірив своїм очам – це була Віка.

– Алло –  відповів він.

– Ти ще мене пам’ятаєш?

– Що за питання…Чому я маю тебе забути…

– Ти ж не потребуєш мене. Так ніби мене зовсім не має…

– Ти думаєш що говориш… і…

– Скажи де ти?

– В місті ..я…

– Ми могли б зустрітися? Зараз!

– Звісно, що так.

– Де?

– Біля торгового центру.

– Я зараз там буду. Чуєш! Зараз буду... добре

– Ok

             «Цікава мала – подумав Радик – Вона така наївно закохана в мене. Чи може мій статус. Цікаво, наскільки довго це триматиме. Невже я одружуся з нею. І чому вона вирішила. що я їй потрібен. Це ж повна нісенітниця. Мені за тридцять а їй вісімнадцять. Різниця в чотирнадцять років. Хто я для неї? Брат? Друг? Хлопець? Хто?».

             Не зрозумілі питання, не чіткі відповіді, не прораховані кроки. Люди часто плутаються самі в собі, не знаючи чого самі на справді очікують від себе і від інших. Іноді вони себе вважають богами, всесильними велетнями, найрозумнішими істотами, котрі можуть все. Котрим відкрито всі таємниці  всесвіту. Але насправді вони є всього лише бідними чужоземцями на цій, маленькій планеті під назвою земля. Але ж не всі це розуміють. Не кожен хоче визнати свою не здатність, свою справжню ціну по відношенню до всього цього всесвіту. Як і ніхто не хоче прийняти свою мізерність в цьому величезному морі життя.

           Радик зупинився біля великого будинку з надписом «Торговий центр Пелікан». На тротуарі стояла молода, красива, в фіолетовій сукні дівчина. Спершу він не впізнав в ній Віку. Радик зупинив машину. Дівчина підійшла ближче. Це була безсумнівно вона. Справді, вона змінилася. Це була інша, не та Віка, котру він пам’ятав. Це була вже не та юна хуліганка, а красива леді.

– Привіт. Ну що не впізнав? …

– Привіт. Сідай.. – він дивився на неї, ніби на якусь незнайомку.

– Радик, ти що справді мене не впізнаєш? – перепитала дівчина.

– Ну. Майже не впізнав.

– Та ти теж змінився дуже.

– Давай краще може нарешті десь поїдемо? Якщо ти не проти.

– Та я абсолютно не проти. А чого ти такий? Щось сталося?

– Який це – «такий»? Та ніби нічого не сталося?

– Ну мені здалося, що ти якийсь холодний, похмурий, чужий…

            Вони просто їхали. Радик не знав що відповісти на поставлені питання. Так, він виглядав байдужим, далеким. Так, ніби вона для нього нічого не значить. Але насправді це було не так. десь глибоко в душі відповідь була іншою. Проте він боявся говорити правду. Правду, котра може вплинути на їхні стосунки кардинально. Правду, яка може назавжди поховати цю любов. Радик шукав ідей, як змусити повірити кохану в ті казки, які він їй розповідав. Але здається цього разу таке не проходило. Свою поведінку Радик пояснював постійними переїздами, постійною роботою, постійними стресами. Але він мовчав про найголовніше. Три місяці тому йому поставили діагноз. І саме це вперше змусило його задуматися про своє життя. Віка була єдиним світлом в цьому коловороті подій, котрі одне за одним вбивали його помаленьку зсередини. Але доки вони разом про це можна забути.

          Вони виїхали за місто і зупинилися на пагорбі. Звідси було видно майже все місто. Якусь мить панувала цілковита тиша. Потім Радик повернувся до Ані і спитав :

– Пам’ятаєш?

– Що?

– Вечір, коли ми вперше з тобою були разом…

– Радик… Невже ти не забув. Мені здавалося, що все уже для тебе не має значення. Що ти вже живеш іншим чимось. І що я для тебе уже мало що значу…