Глава 4

На дворі був уже вечір, коли таксі підї’жджало до колись так рідного міста. Радик якось байдуже дивився бігборди, що стояли по обочині. Думками він був десь далеко. І тепер давно вже не ця земля була для нього рідною.

Машина проїжджала вулиці, минали будинки. Ось нарешті, дім номер 31. Це був його дім. Нарешті приїхали.

Машина зупинилася біля воріт. З неї вийшов молодий чоловік в світлих джинсах, сорочці, і білих кросівках. Він взяв валізи, подякував, розплатився і зайшов в хвіртку.

Радик роздивлявся навкруги. Йому здавалося, що за цей час все змінилося. Все стало якимось іншим. Чужим. Так, ніби він потрапив кудись а не додому. Це був його але вже так чужий дім.

Для Радика це був тепер просто дім. Котрий не мав ніякого значення. Роки, що пройшли змінили все. І якщо перші роки він тужив за рідними місцями, рвався додому, думав про це – то тепер було навпаки. Йому було абсолютно байдуже. Байдуже на все, що його оточувало, що хто собі там десь говорив за плечами.

Це був інший Радик. Зовсім інша людина із іншого світу. Він пройшов до дверей. Було зачинено. «Мама напевно ще на роботі. Ну або спить…» – подумав Радик. Він поклав валізи на порозі а сам пробував набрати мамин номер мобільного. Пішли довгі гудки. Ніхто трубку не брав. «Можливо вона ще на роботі» – здогадувався Радик. Він почав оглядати довкола хати. Все майже так як і було рік тому. Гараж закритий. У ньому мав би стояти його джип. Але для Радика було таких машин уже багато. Йому було байдуже. Він просто ходив по подвір’ї, вдивлявся в колись рідні а тепер так чужі йому стіни.

Все як було колись. Все так само стоїть як і тоді, коли він покинув це місто. Як це було давно. І що далі? Що далі? А й справді, що далі? Для нього тепер це чужий будиночок, в котрому живе його мама. От і все. А що рідне йому? Радик задумався. Він не міг собі відповісти, бо й не знав що сказати. Збрехати собі було б не розумним. Тому він мовчав. Раптом в дверях почувся скрип, обернувся ключик і двері відчинилися. На порозі стояла старша жінка.

– Ви до кого? – спитала вона.

– Не впізнаєш? – відповів питанням на питання Радик. – Це я – Радик.

– Боже мій, синку, навіть не впізнала. Я думала, що ти приїдеш десь за два-три тижні.

– Ні, я вирішив трішки швидше приїхати… Ну то може все ж спустиш в середину?

– Ой, та заходи. А я прийшла тай …

– Як тут прохолодно. А я щойно із Києва приїхав. Думав ще проїхатися містом. Але в таку спекотну погоду якось не дуже. Доречі, машина ще є ?

– Так звісно. Я все залишила як було. Ключі в тумбочці.

– Це дуже добре. А то я не буду весь час їздити на таксі.

Він пройшов в свою колишню кімнату. Там все було як і рік тому. Ліжко стояло застеленим, на столі стояли книжки, котрі Радик залишив ще минулого разу. Скільки ж воно його чекало. І тепер на кілька днів він буде тут відпочивати від усіх своїх дурних, хворих ідей, праці і всього іншого.

Прекрасно. Як це прекрасно коли ти можеш повернутись туди – де тебе хтось чекає. І не важливо, що би там не було і якою б не була доля.

Радик сів на ліжко. «Давненько я тут не був. – подумав про себе чоловік. – А тут все рівно так і нічого не змінилося. Жаль лише, що я змінився. Змінився на завжди. І то в гіршу сторону. Але добре, що мама не знає всієї моєї історії. Хто знає… може я ще зможу змінитися».

Він сидів на ліжку і дивився на стіни. Погляд падав то на тумбочку в куті то на картину, що висіла навпроти. Ці дві речі стояли тут вже давно. Ще коли він ходив до школи. Радик згадував роки проведені дома. Тут проминало його дитинство. Тут ріс маленький Радимирчик. І хто би міг був подумати, що років за п'ятнадцять тут же сидітиме він але уже зовсім інший.

Радик був стомлений. Але йому сидіти аж ніяк не хотілося. Бажання кудись піти чи радше поїхати було сильніше за втому.

Баба Параска, котра була чи не єдиним другом у дитинстві померла кілька років тому. А він навіть не був на її могилі. Радик піднявся з ліжка, відкрив шухляду і взяв звідти ключі. Він ще не знав куди але вже мав намір просто поїхати.

– Ти куди? – здивовано спитала мами. – Та ж щойно лише зайшов. Навіть нічого не поїв з дороги…

– Нічого страшного. Приїду і поїм. А ти просто нікуди не йди. Ну щоб я в дім міг попасти потім. Добре?

– Ну а ти коли думаєш вернутись? Я може і засну.

– Не знаю мамо.. може за годину, а може і пізніше.

– Тоді візьми ключ. І довго ніде не будь. Ти з дороги, втомлений. Краще би відпочив.

– Завтра відпочину. Я пішов. – і він вийшов на двір.