7

          Італія. Вечірня Флоренція була казково красивою. Це місто світових гігантів мистецтва. Тут свого часу творили славетні Леонардо да Вінчі, Мікеланджело і творець «Божественної комедії» Данте. Флоренцію своєю батьківщиною вважав і видатний мореплавець Амеріго Веспуччі. В епоху відродження Флоренцію ще називали «новими Афінами». І саме тут, серед усієї цієї краси, блукала одинока молода жінка. Лукреція була років двадцяти шести. Мила, гарна, вродлива, струнка, з довгим чорним волоссям, великими карими очима і симпатичним личком. Здавалося б чого іще їй потрібно. Природа обдарувала її всім чим лише могла. Лукреція Бонаротта була справжньою красунею. Але здається їй цього було мало. Виглядало, ніби чекала когось.

       Два роки тому вона познайомилась із одним американцем, українського походження – Радимиром Воловскім. Доля звела їх випадково. Вона молода художниця, поетеса гуляла як і сьогодні вулицями цього чудового міста. Сама вона не була флорентійкою. Але переїхала сюди із мамою. Лукреція була єдиною донькою в сім’ї. Її батьки кілька років назад розлучилися, тому вони з мамою були змушені поїхати геть з Аскони. Ані друзів, ані кохання вона не мала.

       Тут Лукреція вчилася писати картини, писала свої перші вірші і мріяла про велике майбутнє. Але одного вечора на площі її зупинив якийсь молодий хлопець і англійською запитав куди йому прости до готелю. Це був він – Радик. Потім він запросив її із собою на каву. І так закрутився найбільший у її житті роман із незнайомцем. Дівчина за кілька днів втратила була повністю голову від нового бой – френда. Вона повністю поринула з голову у ці короткотривалі але дуже бурхливі відносини. Радик тоді був в Італії кілька місяців. Він мав зйомки а заразом і, як він сам говорив « знайомився із справжнім мистецтвом». Лукреція побачила в цьому на кілька років старшому від себе золотому хлопчику щось більше аніж просто коханця. Ні, він їй нічого не обіцяв, ні про що не просив, не кликав за собою за море, не був принцом. Але в душі вона відчувала, як що Радик не просто виконувач ролей, не просто актор, не просто чоловік – але щось більше. Вона бачила в ньому божество. Юного Аполлона. Вони кохалися дико і пристрасно ночами. І засинали стомлені під ранок у його номері. Вони гуляли містом і оглядали витвори великих митців відродження. Вони летіли в небо душами і розчиналися в ньому.

     Але так було лише кілька тижнів. А потім він поїхав назад до своєї Америки. А вона як і раніше залишилася одна. Ні, Лукреція зовсім не шкодувала ні про що. Тепер у неї були теплі спогади про ті дні, про свого Аполлона (як вона любила називати Радика), про найкраще літо в її житті.

     Два роки. З того часу минуло рівно два роки як вони були тут у двох. Вона просто блукала містом і згадувала кожну мить. Для неї цей порив був не забутнім. Радик залишив їй силу вражень і найкращих споминів. А ще сюжет для її нового оповідання, і кілька портретів намальованих нею тоді. Це було солодке безумство. А тепер вона була абсолютно порожня. Дівчині не хотілося більше нічого і нікого. Для неї цей скіфський нащадок став еталоном справжнього джентльмена і коханця на все життя.

      Таке воно – життя. Хтось тебе готовий боготворити а хтось зрівняти із брудом. Одних ми любимо але вони цього не помічають. А інші готові за нас життя віддати але нам байдуже до них. Кожна людина хоче, щоб її любили. Хоче бути потрібною. Але ніхто не хоче зробити для цього нічого. Зрештою, від того що нам хтось говорить поза очі нам самим від того не стає легше.

      Світ. В кожному куточку він різний. Кожна місцина має свою унікальність. І кожному рідний є лише свій, не повторний, такий не подібний на інші, оригінальний, унікальний куточок на цій землі. Нас дивують витвори ландшафту, зміни погодних умов, проблеми які існують на тих чи інших територіях але своя земля є найкращою. Навіть з її недоліками. З її великими мінусами. Здається, ніби людину щось тягне назад до своєї домівки. Що це насправді? Невже людина настільки здатна відчувати зміну? Хіба може бути «чужою» земля на цій планеті? І у кожного буде своя відповідь. Хтось буде доводити, хтось відмовлятись. Хтось буде це розігрувати під лозунгами патріотизму. А хтось просто нічого не відчуватиме ні до чого. І кожен з них буде претендувати на правду. Свою правду. Як і в усіх інших речах. Але ми ніколи не зможемо дати правильної відповіді на ці питання. Не зможемо ані засудити ані оправдати жодного з цих осіб. Як і не зможемо нічого нікому довести. Все це є відносне. Як і відносне саме наше життя.