– Віка, тобі дзвонила якась подружка. – до кімнати увійшла мама. Вона була проти стосунків своєї дочки із Радимиром. І це було зрозуміло. Вона, як і кожна мама, хотіла б щоб її дочка закінчила школу, поступила, одружилась і жила тихо і спокійно. Щоб у неї був хороший, люблячий чоловік а не пафосний кіноактор, для котрого, як вона рахувала, почуття мало що значить.
– Добре. – відповіла дівчина. – Передзвонить пізніше.
– Щось не так? – почала докопуватись мама. – Може ти чимось схвильована?
– Ні. Просто.
– Ну я ж бачу. Вікусю, розкажи мені.
– Ну і що ти хочеш почути? Нічого ж кажу тобі!
– Ну я ж бачу що ти якась, ніби чимось стурбована
– Ні. Все гаразд. І взагалі, дай мені спокій.
Дівчина не звикла ні з ким ділитися своїми переживаннями. Все що відбувалося, вона тримала в собі. Можливо це і погано. Але так набагато простіше. Вона не могла знайти з мамою спільного розуміння ще від самого дитинства. А тепер ще й Радик став «яблуком розбрату».
#3884 в Любовні романи
#1843 в Сучасний любовний роман
#472 в Молодіжна проза
кохання біль аварія_дружба, популярність слава біль душі смерть, кохання не купити
Відредаговано: 15.11.2024