5

           Радик ще спав. Він повернувся пізно додому. І тепер надолужував той час. Сон був якийсь не хороший бо чоловік постійно крутився. Нарешті він прокинувся. Розплющив очі, оглянув усе навколо і тихо здихнув. Це був лише сон. Але який!

            На дворі був давно день. Солодкий сон перебив дзвінок. Радик довго не міг ніяк прийти до себе. Йому снилися далеке минуле. Час коли він ще був юним хлопцем. З очей покотилася сльоза. Її гаряча струмінь обпікала лице. Радик відчував як капля за каплею спливає по маленьку з очей аж до шиї. Телефон дзвонив у друге. Але до нього треба було дотягнутися. Цей клятий телефон стояв десь на столику в кількох кроках від ліжка. І ці кроки були зараз для Радика були чимось понад його можливістю. Між ним і телефоном була ніби ціла прірва. І байдуже хто там дзвонив. Радик навіть не здогадувався хто це міг бути. Мами не було в хаті. Дивно, невже вона в літі на роботі може бути. Але вона просто пішла на город. Радик давно вже викинув це все з голови. Він уже встиг призабути як працював на цьому ж таки городі.

         У домі було тихо. Ніщо не вказувало на те, що недавнім часом мама могла бути. Він вийшов на подвір’я. « Яка краса – подумав Радик – а я так нагло сплю собі. Як давно я не вдихав чистого повітря. Як давно я не чув співу пташок. Як то було давно…А скільки вже проминуло часу…А я ще й досі пригадую як тут бігав малим. Як жила баба. Як це ще було давно. А в тім ніби так якби і не було. Скільки часу пройшло.».

          Радик сів на лавку. На цій лавці колись він малим не один день грався. Не один раз тут йому малому бабуся розповідала різні байки про привидів, мерців, вампірів, утоплеників. А він все з цікавістю слухав і запам’ятовував. Всі ці образи він використовував у своїх романах, котрі встиг написати. І тепер він зрозумів, що перегорів. Що все чим жив, чим горів, чим дихав – усе стало попелом. І лише на сторінках його творів всі ті герої бабиних розповідок оживали, набирали свого забарвлення і знову ніби входили у світ. Але тепер для нього це не мало значення. Тепер це було просто все в минулому.

             Ось таке воно – життя. Хто би міг подумати, що з малого допитливого замурзаного хлопчика стане супер зірка. Але якою ціною!? Радик згадував своє дитинство. Перед очима проминали спогади з юних років. І він заплакав. Саме в цей момент чоловік зрозумів свою безпорадність і слабкість. І який в тому сенс, що він досяг якщо в душі було порожньо. Любов?! В це Радик давно не вірив. Для Віки він був усім. Але вона для нього напевно що ні. Та й і не могла бути. Між ними суттєва різниця у віці. І лише тепер Радик подумав про це.

         Він знову сидів і щось зосереджено друкував на своєму планшеті. Радик майже не відривався від екрану. Останні рядки писалися ніби під чиюсь диктовку. Радик так часто писав. Він уже звик до такого. Так, ніби хтось йому диктував знаючи наперед, що залишається мало часу. Проте у містику Радик не вірив. Тому сприймав це як нормальне явище. Він просто творив, просто писав і не задумувався ні про що. Єдине що відчувалося це втома. Ніби і нічого важкого і не робив але все ж відчуття виснаження переслідувало. Радик відчував головний біль. Часто були запаморочення. Але він якось не дуже цьому надавав значення.

         Страх, він як хвороба, що обвиває душу людини змушуючи її переживати. Він як ядовита змія, що вкусивши жертву чекає коли та нарешті сконає. Страх, це демон, що руйнує людину із середини. Але водночас він і дає стимул для розвитку. Саме через страх людина може вчинити те, що ніколи б не зробила. Саме через страх людина здатна на найбожевільніші вчинки. То що це таке – страх? Добро чи зло? Бог чи демон? А може ні те ні інше. Просто відчуття свідомості. Але ж скільки усього навколо цього слова. І яким різним буває страх. Он скільки людей іде по вулиці. І у кожного свій страх. У кожного він різний. Але й кожен береже свій страх. Дивно воно якось між людьми. А поза тим… Хто скаже, що саме він є правий. А зрештою, що таке правда? У кожного вона своя. І кожен скаже, що саме його правда є єдиною. Ось воно людське мислення.

         Радик сидів в кімнаті. Він роздумував. Всі ці питання якось спліталися в голові творячи суцільну мішанину. Що би хто не говорив але коли тобі за тридцять – то все ж починаєш інакше мислити років десять назад. Тільки тепер Радик відчував, що йому чогось не стає. Але чого саме сказати не міг. Ніби і все мав і міг багато тепер собі чого дозволити. Однак, було щось, чого йому якось не ставало. А от чого? Він переглядав свої старі фото. З них дивився молодий, іноді юний хлопчина. Невже це все він. Скільки часу пройшло.  Чоловік не впізнавав себе. Ні, він був зовсім не схожий на себе. Світлий волос, миловидне личко, ще такий щирий погляд. Зовсім інший. Радик поглянув на себе в дзеркало. Звідти дивися молодик з чорним (покрашеним) волоссям, порожнім поглядом, першими зморшками і втомленим обличчям. Між фото і відображенням у дзеркалі була величезна різниця. Так ніби це були дві зовсім інші людини. «Ось він – час – подумав Радик – перші ознаки того, що починаю старіти. Зміни. А крім них… втома…Як я реально втомився від того усього. Зрештою, я навіть не знаю для чого живу тепер… От що мене тут тримає: мама, дім, робота – що? Та по суті і нічого…». Раптом задзвонив телефон. Номер був не знайомим. Радик не хотів відповідати на такий дзвінок, бо не мав наміру на ніякі розмови. Він давно здихався надоїдливих псевдо друзів, котрі тепер часто згадували про нього. Це було дуже образливо. Він пам’ятав ті моменти, коли був ще простим хлопцем і ніхто не хотів з ним дружити. І тільки тепер через статус і гроші всі згадують. Радик звик жити сам по собі. Зрештою, це було не так уже й погано. Він зміг на противагу іншим перейти все, народитися наново і стати тим ким є зараз не зважаючи ні на що. Так, життя не було до нього прихильним і навіть тепер. Радик відчував головні болі. Це було ніби і не сильно. Але водночас не приємно. Однак це не входило в плани самого Радика. Він не хотів залишати роботу, втрачати все чим жив. Звісно, що він знав причину болю в голові. Та сказати правду Радик боявся.