2

              Цього дня його мати чекала не один місяць. Бажання побачити сина є дуже великим для будь якої мами. Це ми доки ще діти того не розуміємо. Розуміння приходить до нас коли самі стаємо батьками. Коли відчуваємо потребу у своїх дітях. У їхньому перебуванні блище. Страх, з яким батьківське серце лягає і встає, кожного ранку коли їхні діти далеко є неописаним. Хто як не мама стоїть біля ліжка своєї дитини у хворобі. Хто як не батьки дають життя. Хто як не батьки працюють заради забезпечення своїх дітей. Хто як не батьки готові на все заради своїх чад. І все це не зважаючи ні на що. Хто так чекає нас як не вони. Кому в цьому світі людського маскараду безумства і фальші ми ще потрібні так як не їм.

            Олена Кирилівна була на роботі. Вона спокійно сиділа в учительській і щось заповнювала у журналі. Їй було давно байдуже до всього. Син далеко від неї. Її єдиний рідний син. І хоча вона пані – вчителька але насправді самотня літня жінка. Так ніби у неї і не було дітей. Так, ніби вона все життя прожила сама. Самотність – останнього пів року була для неї не просто словом. Пані Олена розуміла повне його значення. Реальну самотність. Ту, котра чекала її у дома щовечора. Самотність, котра була останнім часом її єдиною подружкою. Ні, Олена Кириліна мала і друзів, і подруг і багато знайомих. Але все ж.

              «Це добре що я ще на роботі – думала часто Олена Кирилівна – Але що буде дальше? Коли я стану зовсім стара. Коли не зможу ходити. Хто буде зі мною? З Радика мало буде користі». Але поза всім вона жила. Жила надіями, що її зоряний син все ж змінить свою думку. Що може колись стане іншим. Що почне думати про справжню сім’ю. І це були мрії, як і в кожної матері. Але з іншого боку вона розуміла, що цього ніколи не буде. Що її колись маленький Радик став цілком новою, амбітною, і аж ніяк не сімейною персоною. Важко зрозуміти тих матерів. Часами просто не зрозуміло. От має дитина все: повагу, гроші, славу, роботу, популярність, владу. А їм того мало. Вони не задоволені лише через те, що не має дружини, дітей. А хіба цього всього мало їм? Хіба так важливо чи біля нього дружина, любовниця, ескортна дівка чи пасія? Яка різниця – головне що йому добре. Що він так щасливий. А зрештою – що таке щастя? У кожного воно має своє визначення. А все ж кожен думає по своєму.

               Наші думки – якими ж вони бувають різними. Скільки людей стільки й думок. І це правда. А ще всі думки формуються під впливом чогось: якихось переслідувань, ідей, спогадів, помилок. Кожен несе в собі повну корзину цих матеріалів з минулого. Різного роду файлів, що відкладаються у нашій підсвідомості і впливають на нашу свідомість і фантазію, творячи певний образ цілісності. У кожного він свій. Як і відбитки пальців, як і тембр голосу, як кожна людська істота, що є цілим організмом. Таким єдиним і не повторним. Таким своєрідним, таким не подібним на інших, таким унікальним. Ну хіба це не диво? Хіба це не загадка для нашого розуму? Хіба це не варте того , щоб затримати свій погляд на цьому всьому і ще раз уважно придивитися до світу у котрому живемо. Однак, дуже часто на це вистачає часу, щоб все це побачити. Щоб зрозуміти свою незрівнянність, свою ідентичність, свою повну не схожість до інших. Заклопотаність, стреси, гонитва за славою, грошима, задоволенням руйнують нас із середини. І разом із тим спотворюють наш образ. І хочемо ми того чи ні але така правда життя.

            Олена Кирилівна в якійсь мірі розуміла це. Але попри те вона ще й дуже любила свого єдиного синочка. Свого Радика. Котрого тепер могла бачити лише із екрану телевізора. Синочка, котрий був для неї так чужим і так рідним водночас. У них було багато відмінностей. І багато в чому у них різнився погляд на життя. І тепер ці погляди що раз ширше йшли в розріз. Пані Олена була жінкою релігійною, чесною, простою. Вона боялася тих висот до яких так старався дістатися її Радик. Для не ї це були не зрозумілі, далекі і навіть дещо вбивчі речі.

          Сьогодні не було багато роботи, тай бажання сидіти в чотирьох порожніх стіна не було і Олена Кирилівна вирішила піти трошки швидше додому. Роботу свою вона все ж зробила. Більшість вчителів уже теж збиралися іти. Тай чого сидіти коли дітей нема. Залишалися як правило молоді, котрі лише не давно прийшли. Їх нині була уже більшість. Новий директор прагнув поповнювати ряди учительства новими, добре підготовленими кадрами. І лише справді хороші викладачі залишалися працювати в цій школі. За три роки Віктор Олександрович, директор школи, зробив багато змін. Він зумів зробити не реальне – заставити працювати і вчитися. І це приносило свої результати. Учні Олени Кирилівни впродовж кількох років займають перші місця на олімпіадах. І тепер пан Віктор домігся, щоб її нагородили як кращого вчителя року. Це була справді достойна нагорода. Ось і сьогодні до неї мали прийти дівчатка на підготовку додому. Тому пані Олена хотіла вийти швидше. В коридорі було тихо. Ще трохи і знову почнеться. Ще кілька тижнів і знову сюди будуть входити діти. Для когось цей навчальний рік розпочнеться в перше, для когось востаннє – а хтось просто буде продовжувати новий начальний чи робочий рік. Вона йшла коридором із класу до учительської, де залишила свої речі. Скрізь було тихо. Де не де були відчинені двері у класах, там ще сиділи вчителі, заповнювали журнал, щось записували, складали плани навчального семестру або просто щось писали. Олена Кирилівна зайшла в учительську. В кінці, біля вікна сиділа Тетяна Онуфріївна – стара, добра, вимоглива вчителька. Вона вела в старших класах хімію – предмет важкий і мало зрозумілий без практичних робіт. А тому вона майже завжди робила з дітьми якісь практичні завдання, пояснюючи їм теорію в ході роботи. За це її діти любили. А зараз вона просто дивилася у вікно. Колись молода, красива, розумна – вона була найкращою вчителькою. Вчителькою не лише школи але й цілого району. А тепер їй шістдесят сім і вона теж самотня як і Олена. Чоловік помер. А діти. Одна дочка і та десь далеко в Харкові. От і все. А вона одинока стара жінка. Але Тетяна Онуфріївна переймається іншим. Вона хвора. А ще роки беруть своє. І це напевне найгірше для справжнього спеціаліста у своїй справі. Вона відчуває що скоро вже не зможе вчити дітей. Віддавати їм свої знання, приділяти час, бути для них вчителем як раніше.