1

        Ось уже і аеропорт Парижа. Дві години перепочинку і наступна посадка Київ. Радик спав. Йому снилося дитинство. Час, коли він маленьким хлопчиком ганяв у футбол по траві з іншими хлопцями. Як він вперше закохався в однокласницю Олесю, першу красуню. Юна темноволоса красуня не відповідала йому взаємністю. Та й яка там взаємність у третьому класі. Снилося йому і те, як у п’ятому класі проводив її додому. Перший поцілунок. Тепер це були солодкі спогади. Гарні, кольорові сни.

      Вийшовши із аеропорту Радик вирішив погуляти ще Києвом. Він просто гуляв по вулицях без найменшого страху бути впізнаним. Тут його мало хто знав. Принаймні він так думав. Радик просто йшов собі по якійсь вулиці і розглядав будинки. Йому було цікаво. А разом із тим мало помалу поверталася пам'ять минулого. І Вероніка. Він пригадував як гуляв тут із нею колись. Як вони проходились цими вулицями, привертаючи увагу перехожих до себе гучним сміхом і прилюдними поцілунками. Але це було давно. Пройшли роки. Лише не великі спогади виринали із глибини пам'яті, котра майже вже стерла образи колишнього життя. А ким у ньому був він? Радик і сам відповісти не міг. Йому здавалося, що все це сон. Що ніякої поїздки до США не було. Що він не відомий актор і письменник а лише далі маленький і боязкий Радик. Рік часу. А скільки всього відбулося за цей період. Скільки всього прожив він у цей відрізок.

           Радик ішов вулицями і згадував. В його голові мов відео промелькували події із минулого. Події, що в якійсь мірі ставали визначальними в житі. Три години таких блукань змусили Радика пережити знову все наново. Пройти ще раз з початку. Він був втомленим. Втомленим не тільки фізично але й морально. Біль, що рвала його була не зрозумілою і йому самому. Це було щось із середини і воно приходило до нього моментами. і саме тепер цей був цей момент. Радик повернувся за валізами. Він вирішив взяти таксі. Кілька хвилин і до нього підїхала машина. Водій ніби знав Радика. Він поклав важкі сумки у багажник і вони сіли.

– Ви той самий Радимир Воловські? – спитав водій.

– Так, той самий – з усмішкою повторив Радик. Йому було смішно з цього вислову. Так, ніби може бути ще хтось подібним до нього. Ну звісно що це він. А хто ж іще..

– О, то ви напевно приїхали відпочивати до нас в Карпати? Або…

– Або й ні – перебив його Радик. «Ну яке діло йому до того, куди я приїхав» - подумав про себе. А в голос додав – А ви завжди так до пасажирів говорите чи нині особливий день? І звідки мене знаєте?

– Ну я так не дуже. А вас звідки знаю – чоловік зам’явся – та ж фільми дивлюся, і … якась там передача йшла по телевізору.

– То ви ще й встигаєте телевізор дивитися. Це добре. А давайте отут повернемо на право, а потім трохи дальше там буде поворот на ліво і дальше прямо. Добре?

– Звісно. Це ж ви клієнт – згодився водій. Сам він був чоловік веселий. Звали його Володя. І родом був теж із Західної України. Ну як кажуть – свій до свого по своє. Володя був трохи старшим за Радика так років на десять.

       Володя вже довгий час працював у столиці таксистом. Він добре знав Київ. А крім того любив з людьми погомоніти. Нова сорочка і джинси вказували, що він був одруженим. Ну або принаймні мав якусь як то кажуть «подружку».

– А ви одружений? – після довгої паузи спитав Радик.

– Так. Маю двоє дітей. Син і дочка. Але вони дома. З жінкою. А я тут…

– Сам?

– Ні-, засміявся Володя – маю тут одну бабу. Але то так. Не серйозно. Ну ви ж розумієте. Життя таке. Але жінка не знає. Тай добре. Ще рік – два тут по працюю та й додому поїду. Хай лише би діти закінчили навчання. Бо зараз з грошима дуже скрутно.

– А хіба в грошах щастя?

– Ой, навіть не знаю що вам сказати. Ви багатий чоловік. Маєте все то й може не розумієте того, як живуть прості люди. А нас так тепер вже тиснуть.

      Радик нічого не відповідав. Він згадував свої перші двадцять років. А вони були далеко не таким безхмарними і хорошими. Але що кому будеш зараз пояснювати. Тай для чого. Кому це сьогодні потрібно. Ти «або цезар або ніхто». І саме це реально сприймається. Все інше люди просто не хочуть чути. Вони не хочуть чути правду. Вони більше готові вірити в різні прогнози аніж в правду. І це процес, котрий ми називаємо розвитком. Він має логічний початок і позитив але й має свою темну сторону. І саме ця темна сторона перетворює людей в наполовину роботів. Вони стають чужими до проблем, до болю, до всього. Таким зараз був і Радик. Таким його виховало суспільство.

         Дорога була довга. Машина йшла на швидкості минаючи позаду села одно за одним. Радик дивився на все так ніби він тут вперше. Йому все було чудим. Скільки років. Скільки часу. І все змінюється. Все проходить. Стає іншим. А машина все минала і рухалася, що раз далі. Вони сиділи мовчки. Водій вів авто а Радик просто мовчав. Він думав про дім, про маму, про себе. Чому він тут? Для чого? Навіщо було приїздити? Кому це треба? Тут він ніхто. І взагалі сам себе не любить. А за що любити? Не було за що. Все життя було ніби чужим. Лише тепер Радик почав розуміти, що весь той час на знімальних майданчиках, інтерв’ю перед камерами, шоу, вечірки – був просто втрачений. Втрачений і більше його не можна буде повернути. І усвідомлення цього було найгіршим. На серці чомусь був страх. Це було дивно. День на дворі був погожим. Світило сонце. Жара. Аж занадто було жарко сьогодні. Але це не мало значення. На дворі ж літо. Скоро уже й дім.