VII

       Він сидів у літаку і дивився у вікно. Ще кілька хвилин і він підніметься в небо. Скоро, зовсім скоро буде уже можна нарешті побачити рідну землю. Землю, котру він колись покинув. Радик сидів у кріслі і щось записував доки ще не почався зліт. На цей раз йому було байдуже що буде далі. Чоловік як ніколи був повністю байдужим до усього навколо. Йому було цілком не цікаво що внизу ходили ще люди. Що хтось з кимось прощався. Що діти не хотіли відпускати батька, котрий летів до Європи. Що мати, плачучи, відправляла свою єдину дочку. Він просто сидів у кріслі і насолоджувався спокоєм. Але чи був це спокій?

      Літак набирав висоти. Все вище і вище а разом з тим все дальше і дальше Радик віддалявся від землі Нового світу. Він повертався до своєї землі. Але чи була тепер це його земля? Чи був він тепер тим Радиком, котрий вперше тут вийшов. За цей час справді багато змінилося. З молодого, боягузливого хлопця він перетворився на самозакоханого, егоцентричного, відомого чоловіка. Фактично, саме тут він збудував себе нового. Створив себе. Став собою. Тепер він був не просто якийсь там Радик, не прост «чувак» а Радимир Воловській. Тут пройшли більше десяти років його найкращого життя. Найплідніші роки його творчості. Роки, які він провів з такою насолодою, таким забуттям, з таким новим не знаним до того часу смаком. Все, що було в його житі до цього – просто стерлося. Радик дивився у вікно літака. З нього було видно лише цяточки на землі. Літак набирав висоту.