2

Радик спав. Це снилося йому вже втретє. Так ніби він стоїть на якійсь галявині. Навкруги ростуть дерева, співають пташки. Тиша. Він робить крок і бачить стежку. Стара витоптана стежка. Така сама стежка була у його саду, де не раз малим проводив час.

І ось зараз перед ним ця сама стежка. Радик ступає по ній і крок за кроком опиняється на великій галявині. Там повно людей. Всі вони в світлому одязі, всі задоволені. Там є і малі і старі і молоді. Різні люди. Всі вони гуляють, розмовляють між собою. Трохи далі фонтан. Красивий фонтан. А біля нього сидить дівчина. Радик іде ближче. Раптом, в цій молодій незнайомці він впізнає Вероніку. Вона сидить сумна.

– Радик! Що ти тут робиш? Невже ти теж мертвий!?

– Ні, я живий. Ніби живий. – якось не впевнено відповідає він. – А ти що тут робиш?

– Я? Я давно мертва. Я вбила все, що ти любив і тепер тут чекаю на тебе. Я мучусь тут – бо вкрала життя. Знищила три молодих життя І несу покарання. І буду нести доти – доки ти мене не пробачиш.

– За що? Я …

– Я тобі збрехала тоді! Я знаю, що ти мене не навидиш. Знаю, що через мене ти став іншим. Якою я була дурною. Я знаю – ти любив мене. Ти хотів, щоб все було гаразд. Але я тебе не дочекалася…

– Той що? Я не жаліюсь ні на що.

– Я тебе втратила. Я стала сучкою. Я вбила дитину. А потім сама покінчила з життям… Радик…Я втратила все …Абсолютно все…

І вона плакала. Плакала але сліз не було. Він дивився на Вероніку і розумів – колись він любив цю людину. Але чи любить він її зараз? Радик не відчував нічого. І хоч це був лише сон. Сон, котрий кошмаром мучив його вже кілька тижнів – все одно він не відчував нічого. Тепер ця людина була йому чужа. Просто чужа. Дуже далека. Так, ніби не знайома людина.

Радик прокинувся. Він був весь мокрий. Знову холодний піт. Знову те саме. Чому? Дивне питання. Все ж як не як сон. Ні, Радик не вірив у сни. Звичайно, він взагалі тепер у мало що вірив. Все це було для нього лише страшним сном. Радик відкрив очі. Біля нього спокійно лежала Патриція. Вона поглянула на нього і спокійно спитала:

– Ну що, знову те саме? Давай підемо до психолога?

– Куди? Ні навіщо? – з просоння спитав Радик. – Я що, по твоєму, псих?

– Про що ти говориш. Ну ти ж мучишся…

– Ні. Хто тобі сказав. Я просто так міцно сплю.

Це було не вперше. Чого боятися? Звичайно чого боятися якщо ти публічна особа? Цікаво, а що скажуть інші – ось він справжній страх і залежність. І ця залежність ставала що раз то сильнішою. Було боляче. Але виносити це Радик боявся. Він боявся показатися слабким перед іншими, перед Патрицією, перед собою.

Він торкнувся устами руки Патриції. Дівчина відчувала на руці його подих, теплоту, його доторки. Вона закрила очі і розслабилась. Радик був вперто ненаситним.

Йому було завжди мало. Мало любові, мало ніжності, тепла, мало ненависті і пристрасті. Ця нестача ніби була чимось спровокована. Але ніхто не міг вгадати чим. Він мінявся на очах.