1

Він встав і помаленьку пошкандибав до шафи в котрій зберігалися всі сімейні альбоми. Серед різних картинок, шкатулок, котрі сюди колись поклала ще Вероніка. Він почав щось шукати. Але що? Один, другий, третій…

Альбоми лежали посортовані, так наче лише вчора поскладані. Лише пил нагадував, що тут давненько ніхто не зазирав. Безбородько почав переглядати фотографії. Такі красиві, кольорові. З них дивилася його щаслива донечка. А тут вона з друзями десь на річці. Он вона з подружкою в клубі якомусь. Сучасні фото. А це давніші. Ось вони разом. Тут він ще такий молодий, красивий, з вусами і борідкою. Тут вони на відпочинку. На очі навернулися сльози. Він і дальше переглядав альбоми.

Раптом старого зацікавив маленький, змотаний пакуночок. Він ледь його витягнув його з самого заднього кута шафи. Там було всього кілька фотокарток. Це відчувалося під руками навіть не розкриваючи пакунок. Безбородько розмотав його і витягнув з відти кілька чорно білих фотокарток і аркуш паперу. Там було написано: «Дорогий Володя! Висилаю тобі ці фотографії нашого сина. Будь-ласка не забувай нас. Любий, це твій син Радимир….».

На фото була молода жінка з дитиною трьох років. Малий справді буже йому нагадував його самого. Такий же красень, такий же світлий, такий беззахисний на рука мами. Отже, Радимир.

Безбородько застиг. Тільки тепер він зрозумів, що втратив не лише дочку. Він знайшов серед фото там де Радик був з Веронікою і співставив з тією з пакунка. Сумніву не могло бути. Це був той самий Радимир але тепер уже дорослий хлопець. Старому потемніло в очах.

Отже, Радик його син. Він був з ним, бачив але ніколи не міг подумати. Цікаво чи знав про це сам Радик?! Можливо і так. Тому і використовував його поповній та ще й помстився на його дочці. А можливо й ні. Можливо це була просто відплата долі за той вчинок. Між Веронікою і Радиком було три роки різниці. Саме це час, коли він будував кар’єру, завів сім’ю.

І тільки тепер він зрозумів, що все що було з ним це був подарунок долі, котрий він не вмів використати. Але чому так? Чому так жорстоко? Ну чому він раніше не знайшов цього. Можливо б все було інакше. Тепер це стало наче постріл у серце старого Безбородька.

Фактично, все що було не мало тепер ніякого значення. Ціле життя ніби пропливло перед очима як якесь бездушне, чуже марення. Все чим так довго жив раптом стало чужим. Тільки тепер, після усього, тільки тоді – коли уже не можна нічого змінити. Надто пізно. Надто пізно, щоб щось повернути, щось змінити, направити. Мимоволі ніби в пориві марення виникла думка про смерть. Ось вона – ціна. Страшна ціна колишньої помилки.

Один не обдуманий вчинок тепер нищив все, стирав повністю життя. Думки роздирали голову. Вони зникали і поверталися знову і знову з новим, жахливим присмаком розпуки.