2

         Радик повернувся додому. Він уже дещо краще виглядав аніж вчора. Однак, по очах видно було що він чимось перейнявся. Лео не було. Тільки записка на столі у вітальні говорила про те, що вона покинула його. Він взяв листок і почав читати: «любий Радик, я не можу більше дивитися як ти знищуєш себе і з мене. Але й не можу нічого вдіяти. Ти мені не довіряєш і це знищує наші відносини. Я більше не хочу стояти між тобою і нею. Колись твоя Лео». Це було важко уявити. А з іншого боку Радик, котрий тепер уже був втомленим від усього, нічого не хотів міняти в цьому. Він просто змирився з кроком дівчини. Так, вона не права. Так, вона не хотіла його вислухати. Так, вона не мала права влазити в його приватні файли. Але щось пояснювати, щось просити, говорити він просто не міг. Радик просто ліг в холодне ліжко і заснув. Його сон був як ніколи чітким. Радик бачив себе самого. Дивно, але поруч з ним була дівчина схожа на Віку. Швидкість. Шум. Удар. Біль. Морг.

        Він пробудився від телефонного дзвінка. Хлопець оглянувся по кімнаті. Ні все гаразд – він вдома. Цілий. Хоч і сам. А от телефон прямо розривався. Хто б це міг бути із самого ранку? Так, це Джон Колін-Пат. Він телефонував щоб нагадати Радикові, що вони переносять початок зйомок. Голос Джона був якимось ніби іншим але хлопцеві було байдуже. Він подякував і ліг іще досипати. Але спати він не міг. Щось не дозволяло закрити очі. Він мотався по ліжку. Кілька разів вставав, включав телевізор і знову лягав. А потім знову. Нарешті Радик вирішив переглянути фотографії. Це зайняття його дещо відволікло від буденної  без сенсовності. Раптом серед фотографій він побачив її. О так. Знову Вікторія. «Як вона там – подумав Радик – А може варто їй подзвонити?». Він довго старався знайти її номер телефону. Ось вони – чарівні цифри. Він набрав їх на телефоні. Пішов гудок, за ним другий, третій. Ніхто не відповідав. Можливо вона не візьме трубку із незнайомого номера. А можливо не хоче. Раптом почувся чийсь голос з того боку.

– Алло.

– Привіт. Пам’ятаєш ще мене? – спитав Радик.

– Це хто? – якось не впевнено відповідав голос.

– Ану подумай…

– Ну.. не знаю… я… Радик це ти ?...

– Ахаха… вгадала! Ну і як ти?

– Боже, Радик! Коли приїдеш?

– Не знаю мала. Роботи багато. Літом напевне. А ти …

– Швидше б то літо настало. Я вчуся. Сам знаєш як то…

– Може тобі чимось допомогти? – вже серйозно спитав він – хочеш я тобі…

– Ти що здурів! – перервала його дівчина – як ти собі це уявляєш? Хочеш допомогти – приїдь до мене! 

– Ого! Ну нічого собі заявочна!

– А що тобі це коштує!

– Ну добре, добре. Постараюся. Але десь блище до осені. Доречі, якщо у тебе є скайп то може..

– А то що таке?

– Ах ну ясно… тоді давай так – я дзвонитиму тобі сам! Старатимусь по вихідних! Добре? А зараз я біжу!

– Що, вже до своїх дівок! – якось сумно сказала Вікторія – та добре..

– Яких дівок. Ти що здуріла! У мене роботи повно! Давай мала. Все! Па. Будь чемна!

        І він поставив трубку. Серце ще довго стукало. Так, він це зробив. Він дав людині надію. Але яку надію? Марну надію, котра розіб’ється об скали реального життя. Підло. Але фантастично гріє душу. Причому обом. Радик дістав з бару коньяк і налив собі. Він випив і відчув якесь моментальне полегшення. Що це було насправді сказати важко. Можливо він себе просто обманював. Але цей обман був таким солодким. Таким бажаним.

         Вікторія лежала на ліжку і мало не кричала від радості. Ні, це була непросто якась дитяча амбіція, не нова покупка, не хороші результати. Це було щось набагато більше. Він не забув. Він подзвонив. А ще він обіцяв приїхати. Надія. Примарна, така хвора ілюзія, але така солодка. Навідь, якщо це був обман. Зараз він її грів як ніколи. Дівчина просто сходила з розуму. Вона згадувала хвилини приведені разом. Її до тепер зводили з розуму його міцні і водночас такі ніжні обійми. Його рівномірним тон голосу. Його очі. Його тіло. Любов, пристрасть, жар і якісь не зрозумілі відчуття – все змішалося в середині. Вона хворіла ним. Марила. Чекала. Чекала на цей дзвінок наче якогось послання з іншого світу. І от він не забув. Справді як і обіцяв. Боже чого іще треба. Хіба це не найбільше що можна бажати.

         Вона лежала і не знала куди подіти силу що ні з того ні з сього прийшла нізвідки. Так, вона почне змінюватися. Вона стане не лише красунею але й розумницею. Вона працюватиме над собою. Віка хотіла приємно вразити чимось свого обранця. Вона вчитиметься і стане однією із найкращих учениць в класі а то й в цілій школі. Бажання творити, летіти, бути переповнювали її. Вона прагнула бодай трошки стати подібною до свого зоряного коханого. Щоб він міг пишатись нею, своєю «малою» як він її ніжно називав. Вона просто згорала. І це полум’я палило колишню невпевнену школярку. Воно творило нову, цілком відмінну істоту. Впевнену в собі, красиву, люблячу, добру, щиру дівчину. Отак, інколи любов може вбити а іноді і підняти. Все залежить якою людина її представляє собі.

        Отже Віка. Вона дала собі того вечора постанову вчитися краще(ні вона не пасла задніх), працювати над собою, більше старатися в усьому. Минув тиждень а поступи було видно як то кажуть «на око». Всі дивувалися. Дівчину ніби підмінили. Хамовитий, зацькований дівчур перетворився у справжнього лебедя. Що могло стати причиною ніхто не знав. Вона всім пояснювала, що мовляв зрозуміла свою помилку і щиро бажає виправитися. Але в душі вона знала справжню причину свого кроку і причину своєї зміни. І як би це не звучало банально але причиною були не високі ідеали юної леді а просте бажання показатися перед ним, Радиком. Смішно але факт.