Глава 8

Було уже підвечір. Радик повертався зі Львова. Він їздив до свого друга в гості. Від самого ранку за кермом. Він заїхав в місто і вирішив повернути ще в магазин. Стара, добра звичка. А чому б ні. Мати довго на роботі, то заодно і її забере. А все ж він любив балувати себе чимось солоденьким.

Ось поворот і він припаркувався біля якогось магазину. Радик взяв кілька шоколадок і вирішив проїхати вже іншою дорогою. Через кілька будинків він побачив храм.

Той самий старий величний храм, тепер уже не у самому центрі міста. Хлопець вийшов з машини. Він трохи постояв, порозглядав будівлю. Все як і колись. А довкола все було зовсім по іншому. І тільки храм нагадував йому, що це рідне місто. Величність, що здіймалася до самого неба і губилася вершком у височині.

Радик зайшов у середину. Тут як і тоді була напівмряка. Тиша вкривала все навкруги якоюсь таємною загадковістю. Колони ховали щось у своїй тіні і тримали, мов атланти склепіння. Радик пройшов за колони. Тут він сів на лавку як і колись вдивлявся в статуї святих, що стояли і ніби хотіли йому щось сказати. Наче хотіли попередити його про щось.

Храм… Дім бога. Але якого бога коли тут тільки мертві статуї? Кому поклонятися? Кому молитися і до кого сюди приходити? Це вже особисто для кожного. Кожен бачив тут щось своє. Для кожного храм був чимось своїм. Для когось красивим витвором мистецтва, для когось місцем зборів а для когось домом бога.

Радик сидів і думав. Йому здавалося, що все що відбулося за ті роки – ніби сон. Сон, котрий просто минув і все. Так, ніби й не існувало Радика – кіноактора. Так, ніби все це було лише в уяві. Не на яву.