Глава 7

Вечоріло. За вікном падав легенький сніг. Красиві, великі сніжинки кружляли у повітрі опускалися на землю, тротуари, дерева, машини вкриваючи все. Мами все ще не було.

Тепер, коли день був маленьким а темнота займала більшу частину доби вона приходила мало не у ночі. Стара звичка. А може вимога роботи бути доти – доки потребують. Хто знає.

Можливо, якщо б вона була не така одинока то б і приходила швидше. Як це роблять більшість молодих вчительок, котрі мало не втікають з роботи. Та для Олени Кирилівни робота це був чи не єдиний засіб перебути самотність.

Відколи Радик поїхав вона ще більше почала приділяти уваги чужим дітям. Так, вона дуже любила дітей. Бог не дав їй більше дітей. Тай і онуків вона теж не колисатиме. Така страшна реальність життя. Життя, проти котрого ми просто безсиллі.

Радик, як завжди, сидів і щось друкував. Він уже закінчував свою роботу і цей час був для нього дарунком з Неба щоби встигнути завершити. Ба більше того, нове середовище змусило його працювати в два-три рази швидше. І це було дуже добре. Навіть більше того, прекрасно. Лише мучила одна думка. Так, саме вона – Вікторія.

Радик розумів, що так поступати не можна. Але все ж і відмовитися від своєї нав’язливої думки він теж не міг. Тому він просто взяв і закрив ноутбук. А тоді ліг просто відпочити. І тут в голову йому стукнула безумна і шалена ідея.

Він взяв мобільний і набрав номер. Куди він дзвонив? Ніхто б не повірив. Так, саме до неї, до Вікторії. Подумати тільки – а що подумають про нього. Збоченець старий. Та плювати він хотів на їхні слова. Він зірка, він бог – він Радимир Воловські! А це дає право на будь-яке безумство.

Дівчина, як на диво, швидко відповіла. Так ніби чекала цього дзвінка цілий день. Радик на якусь мить аж наче онімів. Він швидко прийшов до себе. Пропозиція прогулятися була сприйнята з першого слова. Дівчина не змушувала себе умовляти. Це було щось нове. І якесь дивне, цілком нове позитивне почуття накрило його.

Чим керувався він коли дзвонив? Про що думав? Де був розум дорослого чоловіка, коли вирішив спокусити молоду ще, можливо, не до кінця свідому дівчину? Що це за така любов? Пристрасть? Бажання? Хто може сказати куди подівся здоровий глузд?!

Чому пристрасть затуляє в таких випадках очі? Чому засліпленість бажанням штовхає людину на безумні вчинки? Куди дівається свідоме мислення? Чому людина в одну мить перетворюється в звіра? Звіра, що не здатен мислити! Звіра, що не має нічого спільного з людським!

Зрештою, за це ми платимо. Не зараз. Дещо пізніше. Ми розплачуємося потім за попередні дії. Такий закон. І ніхто від нього не може втекти. Ніхто. Ані цар ані бідний, ані полководець ані філософ. Перед законами Всевишнього всі рівні.

Віка стояла навпроти «дитячого будинку творчості». Саме тут вони домовились зустрітися. Дерева заступали світло і її не було видно. Дівчина знала, що він не просто так подзвонив. Це її шанс. Але шанс нащо? Вона прекрасно розуміла, що Радик був старшим від неї на цілих тринадцять років. Він може просто скористатися нею і кинути. Але щось змушувало йти далі!

Але заради чого все? Ну хіба він кине кар’єру і повернеться сюди заради неї! Ні, в плани дівчини так багато не входило. Вона зовсім не думала про щось досить таке серйозне. Її не цікавила аж така далека перспектива. Вона просто хотіла побути в роді дівчини зіркового хлопця. От і все. Як же все просто. Вони разом трохи побудуть разом. А потім вона скаже, що зустрічалася з ним. Кілька фотографій все підтвердять. А коли він поїде вона розкаже, що була дівчиною самого Радика Воловські. І що можливо вони колись ще зустрінуться.

О, які це дурні, ідіотичні думки. Вона як і переважна більшість ровесниць вішалися на шию особливо старшим хлопцям. Дозволяли себе балувати, гралися принцес, страждали дурними нісенітними почуттями, котрих не було і малювали в собі образ несказанної королеви. А що потім? А потім, коли хлопці кидали обзивали їх різними словами, плакали в подушку і скаржилися на те, якою безжальною є любов. Але зараз Вікторія про це не думала зовсім.

Вона була не з тих, що плачуть і на відміну від Ліни, своєї подружки, сама доволі часто любила «розбивати серця нещасних». Вікі була реалісткою. Вона розуміла, що рано чи пізно будь-які відносини можна або розвинути або погасити. Взалежності від бажання. Вона любила фліртувати. Віка була дівчиною, що бажала взяти від життя все що лише можна. І це, зрештою, подобалося в ній Радику.Молода, висока, струнка, з красивим личком, світлим волоссям карими очима і ніжною шкірою.

Радик не забарився. Він під’їхав точно в ту хвилину, як і сказав. «О, а він пунктуальний – подумала вона – Це круто».  Відчинилися дверцята і таки уже доволі знайомий голос запросив сісти. Так, це безперечно був він. Дівчина без будь – якої побічної думки сіла і вони поїхали.

Спочатку він повів дівчину ресторан. Це був найкращий і найкрутійший заклад в місті. Тут дозволяли собі сидіти «дуже поважні люди». Крім того, тут вечорами на вихідних були «еротичні танці». Тому «дітей» сюди не впускали. Окрім того, це було дещо дороге задоволення.

В середині грала музика. За столиками сиділи люди. Великий зал був екзотично оформлений. Тут було доволі так не погано. Зверху була ще ніби другий поверх мансандра. Тут теж були столи. В кінці залу були сходи що вели сюди.

Радик показав дівчині на сходи і вони піднялися ними на цю площадку. Там нікого не було. Світла майже не світили. І лише з низу віддавало світло. Зрештою цього було досить. Вони сіли за один із столиків. Тут було навіть краще аніж знизу. Атмосфера була такою теплою і приємною. Дівчина танула. Якщо чесно, то вона ще ніколи не була в цьому ресторані. Така розкіш не для «школярів». Тай хто б її пустив сюди. А от з ним вже інша справа.

Радик замовив вина. Він при цьому був за кермом. Вони довгенько посиділи в цьому закладі. Дівчина після кількох «тостів» вже говорила все як є відверто.

– Слухай Радик, але ж це все дорого – якось не зрозуміло сказала вона, ніби натякаючи, що мовляв «як ти розплатишся».