Глава 3

Радик сидів в дома. Раптом йому захотілося чогось солодкого. Чого він іще сам не знав. Але перш за все чого він хотів – просто прогулятися. Нова машина хоч і не була такою комфортною як його джип, що стояв у гаражі в дома. Все ж була так нічо.

Радик сів у машину. Куди їхати? Він реально не знав куди насправді можна було б.

Він катався вулицями міста. Йому подобалося просто так їхати. На дорогах було спокійно. Руху майже не було. Це було під вечір.

Сніг навкруги засипав усе і без того не впізнане місто. Світили ліхтарі. Все місто було вбране у гірлянди, котрі освітлювали його в цю темну пору доби.

Це був грудень місяць. На дворі швидко темніло. Фактично, уже десь до сімнадцятої було вже темно. Радик під’їхав під один магазин. Йому захотілося брендіколи. «Так – подумав хлопець – Як же тут ще далеко до Америки.». Він зробив покупку і вийшов на вулицю. Самому не вірилося, що він тут, за тисячі кілометрів від так звичного уже для нього життя.

Раптом вперше його настигла думка про Лео. Та Радик не завдав собі клопоту передзвонити до неї. «Ну навіщо відволікати людину. Хай відпочиває. І від мене також» – подумав він. На вході він наткнувся на якогось чоловіка, котрий мало не збив його на льоту в магазин. Цей тип здався Радику знайомим. Але хлопець не мав бажання ні з ким зустрічатися. А навіщо? Логічно, що всі будуть зараз його тільки простити про щось. А він ще добре пам’ятав старі образи.

Радик і далі катався по місту. В якийсь момент він зупинився і просто припаркував машину на обочині. Радик нагадав собі, що за містом є горб з якого видно усе місто. І як колись він іще з Танею там зустрічали вечори не один раз. Хлопець рушив туди.

Дорога була взагалі порожня тепер. Тому машину йшла мало не на повному ходу. Треба визнати Радик любив швидкість. Його пристрасть до швидкої їзди виросла в Америці. І це ж зрозуміло. Адже там на автомагістралі не поїдеш сорок кілометрів в годину.

Тут нічого не змінилося. Радик зупинився на самому горбку, звідки дорога вела в місто, що стояло в долині. Зараз, коли на дворі була ніч а місто освітлювали сотні ламп і різного роду гірлянд видовище було вражаюче. Він милувався цим краєвидом досить довго.

Проминула може година, може і дві. Чого хотілося зараз молодому чоловікові то це просто, щоб поруч хтось був. В машині тихо грала музика. Вона розслабляла Радика і вливала в застояну кров нову жагу адреналіну. Жагу нових пригоді і відчуттів. І цю прекрасну мить перервав дзвінок мобільного телефону.

Мобільний це була класна річ. З його допомогою можна спілкуватися де завгодно і з ким завгодно. Для людей це був взагалі подарунок «благ цивілізації». Це був Пітер, один із друзів і на майданчику і в житі. Він запрошував Радика через місяць летіти з ним до Стамбулу. А звідти до Італії. Радик сказав, що до Туреччини летіти зараз не може а от в Італії готовий буде зустріти його як раз через місяць.

Була вже майже десята година і хлопець вирішив повернутися назад. По дорозі додому йому знову ж хтось телефонував. Номер був не знайомий і тому Радик не збирався на нього відповідати. Залишив машину на дворі він зайшов у хату. Мама ще не спала. Вона дивилася телевізор. Пані Олена почула що син повернувся і вийшла з кімнати.

– Де ти був? – спитала вона.

– Гуляв – якось мляво відповів він – Я піду спати.

– А їсти?

– Я поїв дорогою… мам я звик до свого ритму..

– Ех.. знаєш, я хотіла з тобою поговорити.

– Ну то кажи – так само мляво сказав хлопець.

– Справа в тому, що у мене є одна талановита учениця. І раз ти уже тут – то міг би щось підказати, порадити… Ну не знаю там. То Лариси Миронівної дочка. Ти ж пам’ятаєш Ларису Миронівну? Нашу сусідку далеку!

– Ну можливо і… Швидше за все ні. Ну є ж кастинги, там чи якісь гуртки і так далі – якось пробубнів Радик.

Скільки ж він бачив таких «талановитих». Як би ж вона знала…

– Просто ну щось би ти підказав, щось порадив… може як вже зі свого боку… ну …

– Ну мамо, ти думаєш, що у неї талант!? То нехай працює над собою. Що я пораджу! Я живу в іншому світі, в іншому суспільстві. І взагалі в інших умовах!

Перед нею стояв не той двадцятирічний розгублений Радик, котрого вона колись відправляла до інституту. Ні. Це був тридцятилітній молодий чоловік з певним життєвим досвідом, з довгим до пліч темним волоссям, із запалими скулами і пустими очима. Це був далеко не той юнак, котрого вона називала своїм сином.

– Ну нехай. Добре, я погляну на твою протеже…. А зараз я піду спати… – похмуро відказав він.

Радик швидко заснув. Він був просто втомлений. Але від чого? Він і сам не знав. Якась страшна сила спивала його енергію і мучила серце. Завтра він покаже своїй наївній мамі, що її вихованка туповата, гнила мала, котра лише добре фантазує і не більше. А сьогодні він просто засне. І втече від усього у свій окремий світ. Світ, котрий є для всіх закритим. Світ, що його побудував тільки він і тільки для себе. Він засинав. А над ним уже витав холодний дух. Дух хаосу, дух зла, дух смерті.

Радик пробудився від дивного звуку в хаті. Це мама говорила з кимось по телефону. Він відкрив очі і перше що прийшло на думку так це те, що сьогодні субота.

Для Радика це був цілком нормальний день відпочинку. Театр, качелі, атракціони, прогулянки – ось що було в його розпорядку по суботах. І то, тільки коли був вільний час. А що буде нині. Хлопець встав, поглянув на себе в дзеркало, одягнувся і вийшов з кімнати. Від прийняв душ, поснідав і пішов назад до своєї кімнати, сів за ноутбук і щось почав друкувати. Мами уже на той час не було в домі.

Місто жило своїм життям. І по суботах зазвичай люди збиралися на базар. Це було місце і зустрічі і продажу. Місце, деможна побачити щось нове. Фактично, це був той же самий супермаркет але тільки по суботах і тут кожен продавав все і всім.

Тишу порушив дзвінок. Це була мама. Вона дзвонила з цього ж базару і просила щоб Радик (звісно, якщо може) приїхав і забрав її разом із накупленими речами. Радик пообіцяв забрати її за квлька хвилин.