Глава 9

       Радик пробудився дуже рано. Сьогодні він мав їхати на роботу. Нині він мав підписати контракт для зйомок нового фільму. Він поснідав, одягнувся і вже зібрався виходити. Раптом згадав і вернувся в спальню. На ліжку лежало тіло. Лео ще спала. Її ніжне дихання лоскотало його останні години. Цілу ніч вони провели разом і тепер вона тихо спала. Її тіло і далі було так бажане. В повітрі пало вчорашньою хтивістю що розпалює молоді серця  знову і знову.

      Радик спішив. Він на якусь мить замилувався тілом молодої гарячої мексиканської красуні. Але це лиш мить. Він мав спішити. Радик поставив біля дівчини записку: «Це було божественно. Вибач, що не дочекався. Я спішив. Нікуди не втікай. Вечором буду. Цілую». І пішов. Нічого подібного він не писав ніколи і нікому. 

      Цілий день він не міг зрозуміти що з ним. Радик ніби захворів. Він нічого не розумів що з ним робиться. Йому просто хотілося все кинути, сісти і приїхати додому і щоб там його чекала Лео. Останнє напевне було лише мрією.Насправді він повернеться до порожнього дому і буде знову засинати на холодному ліжку в самоті.

      Ввечері його чекав дома сюрприз. Лео не втекла. Вона справді залишилась. Ні, це не ілюзія. Вона стояла біла дверей на кухні і чекала. І це було неймовірно. Що ж могло статися. Невже вона вирішила в нього переночувати іще цю ніч? З кухні долинав приємний запах свіжоприготовлених напівфабрикатів. Нічого дивного Лео не вміла готувати. Але вона поволі вчилася. І це був добрий початок. Радик зайшов додому. Це було справжнім сюрпризом для нього, приємним сюрпризом. Він підійшов до дівчини і поцілував її в губи. Цей поцілунок видався Радикові більш солодшим аніж сотні тих попередніх. Він вперше зустрічав вечірні зорі не сам. Зрештою він цього вже так давно хотів.

– Дякую що залишилася! – сказав він – знаєш, я чесно кажучи не чекав що тебе побачити.

– Чому? Хіба ти думав що я якась просто шльондра?

– Не розумію про що ти? – відповів хлопець. Він глянув на Лео. Вона пильно дивилася в його очі.

– Чому ти просив мене залишитись? – спитала вона– що значить твоя записка?

– Мм.. ну якби то… нічого такого …– йому ніби відбирало мову по маленьку – я просто хотів…

– Тоді сідай поїж – вже якось інакше відказала Лео – тобі телефонували.

– Хто?

– Не знаю. Там є запис. Якась жінка. Я трубку не брала.

– Добре – здихнув тяжко Радик.

        Він не міг догадатися хто б це міг йому телефонувати. Тим більше на домашній телефон. Невже Беккі стало краще. Радик вийшов в іншу кімнату де стояв телефон і ввімкнув записи. Дзвінків було кілька. Перші три це були його знайомі. Останній про котрий говорила Лео був з лікарні св. Варвари. Телефонувала лікар що вела Беккі. Радик натиснув клавішу і почувся запис: «Вас турбують з лікарні св. Варвари. Це миссіс Кілдмен, лікар Беккі. На жаль нам не вдалося нічого зробити. Беккі померла. Прийміть наші співчуття». Це, останнє прозвучало неначе грім у вухах. Невже це правда? А що далі? І знову питання – чому? Але тепер все вже не мало сенсу. Скільки всього він вже не зможе сказати їй. Скільки всього що хотів. А може  це лише ілюзія? Тепер він вже й сам не знав. Його думки пливли, в голові паморочилось, в пам’яті прокручувалися як відео зйомка спогади. Він просто стояв і дивився у вікно. Але що там? за склом він не бачив. На очі набігали сльози. Але від чого? Адже він на любив ніколи Беккі. Хіба він сам не пішов коли вона заговорила про відносини, про почуття? Так, він тоді пішов. Залишив її саму і втік у свій замок мрій. А тепер він плакав. Дивно то є але це є частина людської слабкості – визнати себе безсилим перед стихією, перед подією, що сталася і котру уже не можливо повернути. Безсилля людської природи, що не може повернути втрачений час назад і забрати сказані слова. Це і є біль і привид минулого.

      Він не відчув як позаду підійшла Лео. Вона торкнулася його печей руками і обняла за шию. Її теплі обійми зараз як ніколи були чимсь винятково безглуздим і водночас так бажаним.

– Ти сумуєш за нею? – спитала вона.

– Звідки ти знаєш?

– Я все чула, коли ще телефон дзвонив.

– Той що – сухо відповів Радик – яка тепер різниця…

– Ти її любив?

– Ні…

– Тоді чому плачеш? Хто вона тобі?

– Не знаю… друг… дівчина… не знаю…

– Ти дивний Радик. Плачеш за тим чого не знаєш. Думаєш це щось змінить? Думаєш це її поверне?

– Ні… просто …

– Радик, вона померла. А тобі треба жити далі.

– Так але… знаєш Лео – я заплутався…ти грузиш мене своїми питаннями…

– Мені піти?

– Так. Іди….ні стій! Зачекай! Не йди прошу тебе!

– Заспокойся  я тут. Я нікуди не піду. Я з тобою. Я з тобою.

      Робота над новим фільмом тривала вже кілька місяців. Радик помалу звик що Беккі більше немає. Він інколи згадував її і вважав себе винним в її смерті. Він просто гриз себе через втрату тієї котра для нього була просто добро знайомою.  Лео тепер більше часу з ним проводила. Вона стала єдиним ангелом – охоронцем для Радика. В її поступках не було логіки. Вона не випрошувала собі в Радика нічого, не розкручувала його ні нащо, не просила допомоги зробити кар’єру. Вона просто була поруч. І це було найбільшим що вона могла дати йому. За цей час Радик сприйняв її якось по новому. Він часто брав Лео з собою на майданчик де вона годинами сиділа або ходила і вивчала усі премудрості зйомок. Вони ходили в ресторани, театри, бали. Словом Лео тепер посідала центральне місце в житі Радика і була для нього не просто подружка, домохазяйка чи партнерка але майже законна дружна. Багато хто заздрив їй. Хоча і заздрити не було чому. Більшість часу забирала робота яку хлопець обожнював. Лео жила з ним і була готова стояти на другому місці після роботи лише щоб бути поруч, як вона часто йому говорила. Батьки дівчини не були проти таких відносин хоча явно не були і в захваті від такого. Однак нічого навпроти не говорили. Тепер Радик ставав що раз то все більш відомим і Лео росла разом із ним.