2

Машина Радика стояла вже на вказаному місці. Сам він сидів в середині, слухав музику і розслаблявся. В такі моменти хлопець думками повертався до свого дитинства. На очі набігали картини з життя. Він роздумував про себе, про своє минуле, про свою любов котра тепер була лише смішним відтінком дитячості.

Раптом у шибку хтось постукав. Це була Лео. Яка ж вона зваблива. Молода, в повному соку. Ну що ще можна бажати справжньому чоловікові. Радик відкрив дверці:

– Сідай бестіє. – глянувши сказав він. – Ну що у тебе?

– Привіт, може поцілуєш для початку! Скучила за тобою красунчику! Ну...

– Може ти сядеш. А тоді подивимося. – засміявся Радик

– Ого, відколи це ти став таким пуританином? – зневажливо кинула дівчина. – Хтось мене сам колись так не погано спокушав, правда?

– Ну так… – зітхнув хлопець. – Ну то може кудись поїдемо? Наприклад в театр, або …

– Який театр? Ти що, Радик, знущаєшся? Я ж там ніколи не була!

– Будеш. – спокійно відповів хлопець.

Він завів машину і вони поїхали. В театрі Лео спочатку сиділа мов на голках. Незвично. Звичайно не звично, коли людина вперше щось робить. Яке її тоді мучить сум’яття. Проте краса постановки, сила того духу котрий витає в склепіння таких стін все ж змінюють людину всередині. Вони вийшли, вибігли з театру як діти. Вони скакали по сходах, дуріли у всіх на очах, сміялися і при цьому нічого не відчували. Хтось би сказав дурні. Можливо. А можливо ні.

Можливо людина відчула щось, що було перед нею закрите до того. Ми це не лише одне тіло. Є ще й душа. Душа, котра потребує. Душа котра любить, ненавидить, страждає, марить чимось, йде в перед і падає в безодню розпуки. Та душа, котра несеться на крилах в небо і та сама душа котра може продатися за гроші. Але вона така різна і така примхлива. Часом вона буває також спрагла. Спрага ця є не лише у вині чи в хтивості. Ні, інколи це стає чимось нав’язливо-невиносимим. Саме щось таке переживали ці двоє. Любов’ю це назвати було не можливо. Як і дружбою. Це були відносини. Але що вони в собі несли важко було сказати.

– Знаєш Радик, мені чесно було сумно без тебе! – сказали дівчина. – Після того як я поїхала, мені тебе дуже не вистачало. Я хотіла повернутися. Але боялася. Я мріяла, що настане день, коли ми ще зможемо побачитися. Чесно. Я просто хочу побути з тобою ще.

– Дивно. – відповів Радик. – Я б ніколи не міг таке подумати. Ти ж ніби хотіла чогось нового. Чогось гострого. Чогось більшого. Я не чекав тебе більше. Зрештою, я і нікого дуже не чекав… Особливо такі ранні дзвінки.

– Ну вибач. Просто я знаю, що потім тебе важко застати вдома! Або ти трубку не береш. Я тобі, доречі, дзвонила кілька разів!

– Та ну. Коли? В мене немає ані одного пропущеного дзвінка. Зрештою, я три тижні з роботи майже не вилазив.

– Ой бідненький. І як? Моя мама говорила, що з тобою не варто тусуватися.

– Чого?

– Не знаю. Сказала, що ти «блідий». А це погано. І тобі самому теж..

– Ахахах… так, так твоя мама вгадала – я вампір. І ночами я полюю на… гарненьких дівчат!

– Та перестань Радик. Я ж так не думаю. – і вона усміхнулася. 

Над містом уже починала набирала право ніч а вони все ще гуляли. Перші хвилі темноти для Радика і Лео були ніби запрошенням продовжити свою гру. Та вони , зрештою, і не збиралися розходитися. Радик розумів, що між ними нічого немає. Але якась нестримна пристрасть все ж тягнула його вперед. Відчуття були якимись роздвоєними. Так ніби вже він не керував собою але якась сила інша. Сила, котра штовхала їх що раз ближче.

Лео для нього не була ніколи чимось божественним. Вона була звичайною дівчинко, з котрою Радик міг провести час. От і все.

Але сьогодні це було якось зовсім по іншому. Він ще так ніколи нікого не хотів в прямому значенні цього слова. Його морозило. Трясло. Боліло. Голова йшла обертом. І все це було ані любов’ю, ані хворобою, ані страхом перед чимось. Це було простим, банальним бажанням жінки. Саме те, чого завжди він так боявся. Боявся стати таким як всі. Простим «хлопом», «мужиком».

Вони гуляли парком. Лео пила енергетик і щось розказувала. Її молоде личко, ще так юне, було для Радика ніби нагадуванням про самого себе. «От чому так? – думав собі хлопець – Чому ті, кого ми любимо – нас не люблять. А тих, хто любить нас – не кохаємо ми…». Він і далі вдавав ніби уважно слухав і ховав за усмішкою свій біль. Дівчина цього не помічала. Вона не звертала уваги на те, що Радик дещо часом перепитував і плутав її слова. Вона все одно жила якоюсь не зрозумілою ідеєю (чи може ілюзією). Зрештою, це нікому не заважало. І тому всім було добре.

Вечір був казковим. Тепла погода, гарне місто, театр, вечеря. Все ніби було написане попередньо. Все ніби замовлено саме на сьогодні.

Машина зупинилася біля будинку Радика. Вже була майже пів на першу ночі. В салоні було двоє. Але ніхто не виходив. Навкруги була тиша. Звичайно, в такій годині завжди тут була тиша.

– Може все ж відвезеш мене додому? – по якісь хвилі мовила дівчина.

– Ні… – з усмішкою відказав Радик. – Я вкраду тебе сьогодні…

– Що ти робиш? – ніби пручалася Лео. – Лоскітно ж, Радик… Який же ти ненаситний….

– Так, я такий. … я візьму тебе і з’їм… ти попала дівчинко…