Глава 8

       Ранкову тишу порушив телефонний дзвінок. Так рано давно йому ніхто не дзвонив. Радик вже забув про ранкові звуки телефону ще від часу, коли перестав спілкуватися з Беккі. Дивно, хто б це міг бути. Він довго не брав трубку. Однак телефон не переставав дзвонити. Хтось дуже вже хотів щось від нього. хлопець нарешті після довгих вагань все ж відповів на настирливість раннього нахаби. Хто б міг подумати – дзвонила Лео. Для хлопця вона була просто одна з інших. Він насправді нічого особливого не відчував до цієї гарячої мексиканки. Однак, і відмовитися від неї він теж просто так не міг. Красу тіла, що зводила його довгими ночами розпачу. Красу, котра так заворожувала ще не давно. Дівчина хотіла зустрітися. Так, сьогодні був вихідний день але він мав намір його провести в свій спосіб. «Ну що ж – подумав Радик – можна і зустрітися. А чого чекати якщо звір сам іде до клітки». Вони домовились зустрітися біля старого скверу що на Палм стріт. 

        Праця в Лос – Анджелосі змушувала проживати не далеко від цього великого міста. Якихось сорок хвилин і він вже на робочому місці. Такий маршрут майже щодня. І от сьогодні він мав намір відіспатися від багатотижневої безперервної зйомки. Добре що хоч не треба нікуди їхати. Відчуття хронічної втоми уже стали йому настільки звичними, що хлопець їх уже й не помічав. Так ніби все нормально. «Міцна кава і все буде добре» – переконував себе завжди він. Будиночок в тихій частині міста і хороша машина – ну що більше треба людині. Високооплачувана робота, маса друзів, тисячі зустрічей, щоразу нові і нові враження, повний відрив. Хіба цього мало щоб забути за всі старі біди і жити по новому? І справді, чого себе обманювати: всі ми готові забути про все на світі і те, що було колись дай лише трохи кращі умови.

       Машина Радика стояла вже на вказаному місці. Сам він сидів в середині, слухав класичну музику і розслаблявся. В такі моменти хлопець думками повертався до свого дитинства. На очі набігали картини з життя. Він роздумував про себе, про своє минуле, про свою любов котра тепер була лише смішним відтінком дитячості.

      Раптом у шибку хтось постукав. Це була Лео. Боже, яка ж вона зваблива. Молода, в повному соку, в що можна бажати справжньому чоловікові. Радик відкрив дверці:

– Сідай бестіє – глянувши сказав він – Ну що у  тебе?

– Привіт,може поцілуєш для початку! Скучила за тобою красунчику!Ну...

– Може ти сядеш а тоді подивимося – засміявся Радик– бо твоя міні спідничка приводить мене в сум’яття.

– Ого, відколи це ти став таким пуританином?– зневажливо кинула дівчина – хтось мене сам колись так не погано спокушав,правда?

– Ну так… зітхнув хлопець,- ну то може кудись поїдемо? Наприклад в театр, або …

– Який театр? Ти що, Радик, знущаєшся? Я ж там ніколи не була!

– Будеш – спокійно відповів хлопець.

       Він завів машину і вони поїхали. В театрі Лео спочатку сиділа мов на голках. Незвично. Звичайно не звично, коли людина вперше щось робить. Яке її тоді мучить сум’яття. Проте краса постановки, сила того духу що витає в склепіння таких стін все ж змінюють людину всередині. Вони вийшли, вибігли з театру як діти. Вони скакали по сходах, дуріли у всіх на очах, сміялися і при цьому нічого не відчували. Хтось би сказав дурні. Можливо. А можливо ні. Можливо людина відчула щось, що було перед нею закрите до того. Ми це не лише одне тіло. Є ще й душа. Душа, котра потребує. Душа котра любить, ненавидить, страждає, марить чимось, йде в перед і падає в безодню розпуки. Та душа, котра несеться на крилах в небо і та сама душа котра може продатися за гроші. Але вона така різна і така примхлива. Часом вона буває також спрагла. Спрага ця є не лише у вині чи в хтивості. Ні, інколи це стає чимось нав’язливо-невиносимим. Саме щось таке переживали ці двоє. Любов’ю це назвати булоне можливо як і дружбою. Це були відносини. Але що вони в собі несли важко було сказати.

– Знаєш Радик, мені чесно було сумно без тебе! – сказали дівчина – після того як я поїхала, мені тебе дуже не ставало. Я хотіла повернутися але боялася. Я мріяла що настане день, коли ми ще зможемо побачитися. Чесно. Я просто хочу побути з тобою ще.

– Дивно – відповів Радик – я б ніколи не міг таке подумати. Ти ж ніби хотіла чогось нового, чогось гострого, чогось більшого. Я не чекав тебе більше. Зрештою я і нікого дуже не чекав… особливо так рано дзвонити.

– Ну вибач, просто я знаю що потім тебе важко застати вдома! Або ти трубку не береш. Я тобі, доречі, дзвонила кілька разів!

– Та ну. Коли? В мене немає ані одного пропущеного дзвінка. Зрештою я три тижні з роботи майже не вилазив.

– Ой бідненький. І як? Моя мама говорила що з тобою не варто тусуватися.

– Чого?

– Не знаю. Сказала що ти блідий. А це погано і тобі самому теж..

– Ахахах… так , так твоя мама вгадала – я вампір. І ночами я полюю на… гарненьких дівчаток!

– Та перестань Радик. Я ж так не думаю – і вона усміхнулася. 

      Над містом уже починала набирала право ніч а вони ще гуляли. Перші хвилі темноти для Радика і Лео були ніби запрошенням продовжити свою гру. Та вони , зрештою, і не збиралися розходитися. Радик розумів що між ними нічого нема але якась нестримна пристрасть все ж тягнула його нестримно вперед. Відчуття були якимись роздвоєними. Так ніби вже він не керував собою але якась сила інша. Сила, котра штовхала їх що раз ближче. Лео для нього не була ніколи чимось божественним. Вона була звичайною дівчинко, з котрою Радик міг провести час. От і все. Але сьогодні це було якось зовсім по іншому. Він ще так ніколи нікого не хотів в прямому значенні цього слова. Його морозило. Трясло. Боліло. Голова йшла обертом. І все це було ані любов’ю, ані хворобою, ані страхом перед чимось але простим банальним бажанням жінки. Саме те, чого завжди він так боявся. Боявся стати таким як всі. Простим «хлопом», «мужиком».