Глава 3

Тисячі кілометрів між Києвом і Сан-Франциско. Десь там, в Сполучених Штатах живе її колишній коханий. Хто він тепер – а хто вона. Як все міняється в житі. Як все набирає зовсім інших відтінків. О, як швидко плине ріка життя. Хто може її зупинити? Хто може сказати де можна її перейти?

Вероніка сиділа біля вікна. Все чим вона жила останніми місяцями просто зникло. Хлопець, на котрого вона проміняла Радика, дізнавшись про вагітність відразу ж залишив. Подруги відійшли. Батько мало з дому не вигнав.

Тепер вона просто одна з тих, кого називають одинокими. Подзвонити, перепросити Радика? Ріккі чітко дав зрозуміти, що хлопець там давно не сам. А може все ж спробувати. І що з того? Радик зради не пробачить. Це само зрозуміло.

Їй пригадувались ті моменти, коли вони ще були разом. Коли він брав її на руки а їхні розмови тривали майже до ранку. А через кілька годин вона спішила на пари а він на роботу. Коли їхні мрії линули десь високо-високо в небо і там у нічному світлі місяця розчинялися. Коли любов гріла не лише тіло але дві молодих душі.

Це було справді чисте, світле почуття. Такого вона більше уже ніколи не побачить. Так, часто говорять, що така любов приходить лише раз на тисячу років. От вона і була.

Вона встала і пішла на кухню. Останнім часом вона майже нічого не їла. То і не дивно. Батько бажаючи бачити свою дочку щасливою вкладав усі сили в її навчання.

Він прекрасно знав про їхні відносини із Радиком і тому як міг допомагав хлопцеві. У ньому старий Безбородько бачив не лише юного красеня але найперше хорошого і надійного чоловіка для свої єдиної дочки. Він як міг сприяв їхньому любовному лету.

Звістка, що Радик вже більше не стоїть в числі кавалера Вероніки його не тільки засмутила. Це був удар. Удар, котрого він не міг перенести. Він знав характер своєї дочки. Але все одно не міг пробачити їй цей вибрик. Його наче на голки посадили, коли побачив цього її «хахая» (як він висловився).

На кухні світилося. Там сидів старий Безбородько. Він щось читав у газеті. Його насуплені брови свідчили про вкрай негативний настрій. Вероніка ввійшла майже через не хочу. Вона ніяк не бажала пересікатися з батьком в домашніх умовах.

– Ну що, виспалась? – спитав він.

– Ага… – промимрила. Вона почала робити собі чай.

– Ну і? – різко буркнув старий. – Доки я маю дивитися на тебе таку?

– Чого ти хочеш?

– Що? Як ти смієш? Шмаркачка! Та я для тебе мало душу дияволу не продав – а ти …

– А що я? Чого від мене постійно хочеш? – і в неї на очах появилися сльози.

– Я тобі зараз скажу чого я хочу! – і він схопивши її за шию тикнув в саму газету.– Читай суко!

– Мені боляче! Відпусти!

– А мені не боляче!? Думаєш мені не боляче дивитися на це все! Краще б ти тоді померла…. Хоча б була ангелом…

– Дякую «таточку»! – і вона зі сльозами на очах вибігла з кухні.

В голові все шуміло. В середині все кипіло так ніби там розпалили велике багаття. Серце почало пришвидшено битися. Вона вхопила куртку і побігла з квартири.

Навколо все було чужим і грізним. В голові роїлися різні думки. Що робити? Все, що коли не-будь боліло тепер вилізло на верх.

З усіх сторін ніби монстри думки тиснули. Не було сили уже далі ані йти ані думати ані жити. Все на світі ставало чужим і ворожим. В голові паморочилося. В очах темніло. Вона кудись йшла. Але куди сама не знала. Ноги відмовлялися нести тепер таке непотрібне тіло.

На дворі було темно але Вероніка все ж кудись прямувала. Її не страхали ані темні силуети, що снували по вулицях ані розмови про недавню справу у вбивстві трьох дівчат у цьому районі. Їй було абсолютно байдуже. Все давно втрачено. Дівчина розуміла що назад дороги нема. Що вона нічого не зможе змінити.

Цілий вечір телефон Вероніки не відповідав. На наступний день її ніде не було. Старий Безбородько обдзвонив усіх її подруг, знайомих. Об’їздив усі клуби але все марно. Ніхто не бачив. Навіть заява в міліцію нічого не дала. Пошуки тривали і були безуспішними. Всі розуміли, що щось сталося. Але разом з тим всі гріла надія що ще не все втрачено. До вечора ніяких результатів не було.