Глава 6

    Лікарня. Реанімаційне відділення. Та ж гробова тиша що і в квартирі Беккі. Кругом апарати, крапельниці. Серед усього цього на ліжку лежало  бліде з синцями тіло. Колись це була красуня а тепер важко в ній впізнати колишню Беккі. Вона ніби спала. Очі були закритими. Руки лежали поруч тіла вздовж. Губи покусані, закривавлені. По руках виднілися гематоми. Що мало таке статися щоб привести до такого стану її. Радик підійшов ближче і сів поруч на крісло. 

    Кома… стан організму, що знаходиться на межі життя і смерті. А далі? Питання на котрі не мають відповіді навіть лікарі. Можливо ще повернеться. Але можливо. Нема нічого точного. Так само як в житі. Немає нічого точного. Лише одні здогадки. І що буде завтра це лише великий знак питання. Навіщо? Часті питання на котрі немає відповіді.

    Вона лежала навіть не повохнувшись. «О Беккі, нещасна Беккі – подумав Радик– в що ж ти так влипла? Боже мій! …». Хлопець підійшов до ліжка і сів на крісло, що стояло поруч. Він торкнувся рукою ніжної, блідої руки. Ніякої реакції не відбулося. Вона просто лежала. Німа тиша просто розривала середину Радика.  Минали хвилини, Беккі так і залишалася непорушною а Радик сидів так поруч аж доки не зайшов лікар.

– Господи містере Радимир, я дозволив вам лише кілька хвилин!-, якось не сміливо промовив він.

– Так, так лікарю. Вибачте -,він ніби прокинувся,- скажіть будь – ласка  що з нею?

– Вона в комі. Це ,як би вам сказати, не найкращий стан людини. Надія по суті не велика. Я вам не можу сказати напевно.

– Але будь – ласка – продовжував Радик – що могло причинити такий стан?

– Численні травми, це найперше – поправляючи окуляри проказав доктор – страшний стрес…

– Стрес? Лікарю але ж ви не думаєте? – спитав хлопець.

– Саме так. Черепно-мозкова травма від удару чимось тупим по голові, кільканадцять ударів в область живота і нирок… її ґвалтували…. І то дуже довго…

– Господи Ісусе! -, ледве витягнув із себе Радик – ви брешете! Ні, тільки не це…

– Нічого не поробиш. Саме так. В шансів не багато… а зараз ідіть…

       Довгі вулиці міста стали для Радика ніби чужими. Він їхав машиною сидівши на задньому сидінні. Сірі осінні хмари здавалося нависли над самими будинками. Все навколо здавалося якимось жахливим, кошмарним сном. «Що ж тепер – думав Радик – невже так от просто і закінчиться? Чому так не справедливо? За що мені таке? Чому всі мої друзі, люди котрих я любив зникають? Господи… Чого ж тоді варте оте життя… Ще не давно я чув її голос…А нині вона просто… Вона майже труп…».

    Темна кімната номеру в готелі «Голден Стріт» здавалась домовиною. Все виглядало неначе страшному фільмі жахів, в котрому ось-ось вилізуть якісь монстри. На ліжку лежав Радик. Він закривши очі щось думками перебирав. Щось згадував. Те, що сталося з Беккі дуже вразило його. Можливо він переживав а може просто чогось боявся. Хто знає. Він лежав ще якусь хвилину. Потім встав і без світла знайшов телефон. Він пам’ятав номер телефону додому, тому зразу ж набрав старі так знайомі і так давно не використовувані ним цифри. В трубці почувся довгий гудок, один, другий… Трубку ніхто не брав довший час. Радик думав уже завершувати дзвінок аж раптом почувся з голос:

– Алло – озвався голос.

– Мамо привіт! – тихо сказав Радик.

– А це ти синку! Боже правий! Як ти там?

– Все добре. Працюю. Багато роботи. Зараз от знайшов час тож вирішив подзвонити.

– Ну то добре! Що скажеш? У нас холодно. Бабуся хворіє. Я на роботі. що у тебе?

– Багато усього – посміхнуся хлопець. Він говорив однотонним голосом, ніби могильним. Так тихо, без жодної інтонації.

– Ну а коли приїдеш?

– Не знаю мамо. Хотів тепер але не вийшло – він брехав.

     Насправді Радик не хотів повертатись назад. Ніколи. Він лише говорив мамі так щоб не переживала. Він навіть мріяв забрати маму з бабусею до себе але не вийшло. Постійні зйомки, вечірки, гулянки. Вони б не дали йому так жити. Тому він вважав краще вислати їм гроші і мати спокійне, власне  життя.

– Ну та може хоча б десь на свята приїхав до нас. Чи ти таки вже не можеш. Ми давно тебе не бачили. Бабуся скучила за тобою.

– Добре мамо, постараюсь. А зараз я біжу, в мене телефон.. напевне щось сталось… або новий сценарій. Добраніч вам…

   Якою великою здається відстань, якщо людина не має в серці ні краплини любові. Що може бути важчим за удар в серце? Що може змусити людину повернутися до життя якщо вона вже давно втратила будь – який смак у ньому? Якою великою є прірва у середині душі? Хто може сказати що там, за похмурим поглядом? Що ховає ця чарівна усмішка? Або чому так винувато ховається погляд від зайвих очей? Цього ніхто ніколи не може сказати. Ми знаємо те, що лише бачимо. А що  там далі сховано не знаємо. Що це, чому так, для чого , заради кого – і так далі… на ці питання нам ніколи не знайти відповіді в облику чужої душі…