Глава 4

  «Кава, і ще одна кава і можна іти працювати» – думав Радик сидячи за столиком столової на знімальному майданчику. Звичайно, більшість акторів йшла обідати в найближчі ресторани. Але це аж ніяк не стосувалося Радимира. Він ніколи не старався кудись піти. Навпаки, майже весь час проводив на площадці. Завжди готовий до нового кадру. Дехто з колег навіть заздрили молодому таланту. Його замкнутість приковувала до себе увагу. Не одна красуня з майданчику бажала б закрутити з ним хоча б кількаденний роман. Молодий, красивий, розумний, з почуттям гумору – чого іще треба. Але ж ця його замкнутість. Дехто навіть пробував розговорити хлопця але все було марним. Радик вміло відходив від питання, коли мова підходила до питань якихось відносин чи будь – чого зв’язаного з ними.

      Стейсі чи не єдина жінка, котра могла розкрутити Радика на якусь розмову. Її настирливість напевно була не марною. Після багатьох умовлянь, одного вечора вона зайшла до хлопця у вагончик. Її настирливість добила хлопця а може просто він не зміг відмовити зважаючи на красу Стейсі.

     Вечір був просто чудовий. Яскраво світив місяць, на небі було видно зорі а тепле повітря дозволяло бавити розум романтикою. Радик вийшов зі свого вагончика, закрив двері ключем, так як він завтра не працював, і зібрався іти додому. Раптом майже під самі сходинки під’їхала машина. Це була Стейсі. Тепер вона була у простій, темній футболці з розпущеним волоссям.

– Сідай малий, поїхали -, усміхнулася вона до хлопця.

– Ов, а ти … – розгубився Радик – ні, ти жартуєш…Стейсі перестань…

– Мені довго чекати – вже гостріше повторила дівчина – сідай швидко!

     В цих слова було щось і наказове і разом з тим благальне і дружнє, таке тепле і ніжне а разом із тим тверде і рішуче. І цього напевно було йому так потрібно. Бо хлопець швидко сів в машину. У темноті лише почулося свистіння коліс до асфальту. Вони летіли зі швидкістю світла минаючи різні вивіски і перехрестки міста. Машина повернула на авеню Кольд і зникла за поворотом.

      Вони їхали довго якоюсь ґрунтовою дорогою доки нарешті не зупинилися десь на якісь горі. З відти було добре видно майже ціле місто. Нічним воно здавалося навіть кращим аніж у день. Навколо була мертва тиша. Лише дерева час до часу шелестіли листочками. Стейсі вийшла з машини і зробила кілька кроків вперед зупинилася. Вона довго вдивлялася в красу нічного міста. Вони мовчали. Радик і далі сидів в машині. Він боявся навіть порухом збурити цю тишу, яка так заворожувала. В якусь мить він згадав той час як ще колись в юності він з Тетяною зустрічалися і тишині старих лип. Йому було зараз дуже болюче це згадувати. Раптом його ніби розбудив голос Стейсі, котра повернулась до нього:

– Ну чого ти сидиш – глянь як тут красиво! – і вона показала рукою на темноту що опускалась над містом, - Рaдик хіба тобі не подобається?

– Чому не подобається – тихо відповів хлопець і вставши вийшов із машини і став позад дівчини – ти хотіла мене вразити. Браво. Ти це зробила. Я справді вражений. Тут дуже красиво.

– Та ну… а може ти просто так сказав – і вона повернула голову до Радика – скажи правду чого ти чекав?

– Не знаю… можливо…

– Знаю, ти думав що я відвезу тебе кудись, щоб трахнутись а потім всім хвалитися що я переспала з Радимиром Воловські… мм.. ти справді крутий але аж не настільки…

– Я не розумію чого ти хочеш цим добитися?

– Нічого Радик, нічого… просто…просто мені самотньо – розумієш!

– Так! Розумію! – прошепотів хлопець.

      Він підійшов ближче до Стейсі і обняв її за плечі. Він відчував її важке дихання, теплоту її тіла, ніжний присмак її духів…о як же вони його манили…чи може то він сходив з розуму…

     Скільки вже минуло часу з моменту, коли Радик змінив похмурий вигляд свого рідного міста на сонячну країну долара. Цілі тижні, місяці, може й більше. Набагато більше. Тепер вже й втратився рахунок. Зрештою зараз це вже й не мало аж надто великого значення. Радик став зовсім іншим. В нього були друзі, знайомі, робота. Тут він відчував себе людиною і не просто людиною але цілковито особою. Тепер ця, колись так чужа і не привітна, країна стала для нього рідною. Все що тут відбулося з ним – творило Радика як нову особистість. А дома. Що дома? Хто там на нього чекає? Кому він там потрібний? Та нікому. Напевне вже й забули давно про такого. Ніхто може й не згадує що жив колись такий. Така вона ціна. Але ціна чого? Хто винен в тому, що йому запропонували приїхати сюди, що Вероніка котра обіцяла що чекатиме – зрадила, що друзі з котрими  він ходив до школи, з котрими жив в одному місті забули про нього? і що тепер?

     Це питання не лише одного Радика так мучили ночами. Так чи інакше але майже всі люди нашої епохи ставлять перед собою такі форми стимулювання думки. Зрештою думати це природно людині котра прагне розвиватися. Хоч як нам не втовкували в голову, що це небезпечна і шкідливо річ – все ж від людини думку забрати не можливо. Не можливо заборонити думати, ставити питання і давати на них відповіді. З такими думками він лягав і вставав коли залишався на самоті.

    Форми депресії? А може просто втома – часто думав про все це Радик. Вже більше двох років він безперервно працює. Дехто з друзів радив йому трохи відпочити бодай зо тижнів два- три. Але Радик і думати про це боїться. Ні, він не бідний. Може поїхати собі кудись на пляж, відірватись. Але щось не дозволяє. Щось змушує йог відмовитися від всього відпочинку і далі працювати. Жадоба грошей, бажання слави, трудоголізм чи може бажання втекти від самого себе?! Останнє напевне найбільше підходило хлопцеві. Нервозність якою він почав хворіти походила з невідомих для оточуючих причин. Сам Радик все категорично заперечував. Він завжди ухилявся від відповіді чого він боїться? Зрештою, це можна зрозуміти. Він став просто ніким, нікому не потрібним, покинутим і обманутим.  Єдиним засобом для стримування себе від розвитку розладів психіки напевно була робота. Тут Радик ставав іншим. Тут він відчував себе впевненіше. Тут він перетворювався, перевтілювався в цілком іншу постать, в свого героя і переходив, переживав разом з ним. Його гра була надзвичайною. Повна відданість, повне перевтілення, повна віддача. Це було щось надприродне. Це було неймовірне. Можна сказати, він фактично ставав своїм героєм і переживав з ним всю картину сценарію. Це було геніально, хоч сам Радик на це вже не звертав уваги. Йому ставало цього що раз все мало. Він ніяк не міг насититися. Як спраглий буйвол – він впивався цим до дна і не міг напитися. Така була його душевна спрага. Спрага, котру нічим не можна було заглушити. Спрага, що виходила десь із глибин серця і робила перебування на землі нестерпним болем. Така ціна авторитету і образу генія. Ціна котру тепер він платив вимушено не залежно від свого бажання і котра що раз то все збільшувалась. Ціна, котра була надто великою але водночас і такою бажаною. В цьому полягало напевне найбільше безумство і найбільша таємниця людського болю, терпіння і любові. Але Радик її сплатив. Платив і не скаржився. Можливо привик. Можливо вона йому сподобалась. А можливо просто не мав іншого вибору.