4

Був вечір і Радик маючи вільний час сидів в номері. Він дивився у вікно спостерігаючи як рухаються в низу люди. Як приходять і відходять. Кудись їдуть. Кудись спішать.

Хлопець взяв телефон і набрав цифри. Йшли гудки. Але ніхто не відповідав. Ці хвилі видавалися вічністю. Раптом на другому кінці дроту почувся жіночий голос. Це була вона – Вероніка. Як давно Радик її не чув. Він майже відвик від її голосу. Не часті дзвінки по кілька хвилин. От і все щ було тут цілих три місяці.

– Ну привіт. – нарешті перебив тишу голос. – Чого мовчиш?

– Це ти! Нарешті! Як я давно хотів почути! Знаєш…ти …

– Знаю Радик, знаю. – байдуже відповіла дівчина. – Я багато чого знаю. І я тобі дещо хотіла сказати.

– Кажи. – якось ніби не своїм голосом промовив хлопець.

– Я вагітна!

– Аа… Що? Ти жартуєш!?

– Ні! Я серйозно! Радик, приколи закінчилися! Я була сьогодні в лікаря! Все підтвердилося! Так що … Я попала!

– Ні! Ми попали!

– Розумієш… Це не твоя дитина! І взагалі, Радик, краще більше не дзвони сюди! Я не хочу тебе більше чути, бачити, знати про тебе і все що пов’язане з тобою ! Тебе не існує для мене!

– Зачекай! Але ж я люблю тебе! Повір я скоро повернуся. І все буде добре! Потерпи ще трошки!

– Ні, не буде! Радик, ти живеш собі там, в своїм коконі. Ти забув про все. Ти маєш своє життя, свою нову ідею, свій світ. А я маю свій. У мене є інший! Так що вибач! Любчик, звісно, не такий талановитий як ти. Але він нікого так не нізащо не має як ти! Може він не такий геній як ти. Але він винаймі мене любить щиро! Він готовий приділити свій час мені а не книгам, друзям і писанині, котра нікому не потрібна буде за кілька років. Все, прощай і не згадуй мене більше!

Дзвінок було розірвано. В трубці почулися тільки короткі гудки. Хлопець був настільки прибитим, що навіть до кінця не розумів що це було: сон чи справді дзвінок. Біль стискав серце. Боліло навіть не від того, що сталось а від самих слів. Від тих кількох фраз, котрі поставили хрест на їхніх відносинах. Єдине питання яке так мучило – чому? Чому вона так поступила? Чи справді все втрачено?

«Все. – подумав Радик. – Час почав видно грати не в мою користь. Я ж любив її. Чому? За що? Ну чому?».

Він не міг встати з крісла. Це було щось більше ніж просто біль. Це був просто кінець. Він був розбитий як ніколи. Все чим жив, заради чого йшов, заради чого він тут – вже немає ніякого значення. Все, що було так святе для нього враз розірвалося як мильна бульбашка.

Він повільно підвівся з крісла, вдягнув свою темну спортивну куртку, взяв гаманець з грошима і вийшов в коридор. Була десь без десяти хвилин восьма. Радик спустився сходами, пройшов прихожу і вийшов на двір.

Ця осінь була для нього особлива. Він був самотній. Сам, в чужій країні. Без друзів, без дівчини, без майбутнього. Радимир пішов тримаючи руки в кишенях. Він довго гуляв вулицями міста. Але біль так і не стихав. В серці кололо. В горлі стояв якийсь кусок. На очах появлялися час до часу сльози. Радик не міг ніяк заспокоїтися. Питання самі лізли в голову і роздирали розум на шматки. Це був біль який не можливо описати. Біль людини, котра шалено любила, мріяла, жила. Аж раптом все скінчено.

Десь в павутині вулиць він знайшов якийсь клуб. Радик просто зайшов туди. Грала якась приємна легка музика, біля бару стояв молодий хлопець – бармен. Радик сів на крісло біля барної стійки і попросив чогось міцнішого.

Скільки часу проминуло він не пам’ятає. Не пам’ятає також і те скільки він випив. Пам’ятає лише окремі обличчя котрі щось говорили, ставили якісь питання, просили про щось. І просто біла стіна….