2

Ранок був напрочуд сонячним і хлопець маючи вільний до обіду час подумав, що не зле би було пройтися містом. Він одягнув світлі джинси, білу футболку і вийшов на вулицю.

На вулиці в цей час ще спокійно. Машини майже не їздять. Людей майже нема. Радик засунув руки в кишені і пішов по вулиці. Його вражала краса ранішнього міста.

Місто ще спало. Воно купалося в ранішніх сонячних променях. Навкруги була тиша. Як же про це мріяв Радик. Телефон він залишив в номері. Тому вдихаючи на повні груди ще чистого повітря – радів як мала дитина. Минула година, друга а він усе ще блукав по місту.

Неподалік від готелю знаходився парк. Хлопець вирішив посидіти під скронями американських дерев. Він приглянув собі лавочку і розмістився на ній. Ранковий легенький вітерець лагідно торкався його обличчя. Не помітно спливав час. Радик заглиблювався в себе. Думки про свої проблеми, про кохану, про їхні відносини, про маму не давали йому спокою.

Потроху хлопець почав заглиблюватися в тишу. Він не помічав як навкруг нього почали ходити люди. Десь взялися діти котрі пробігли по доріжці і зникли за поворотом, пройшла якась жінка говорячи по телефону. Та він цього всього не бачив.

Раптом його спокій порушили. Хтось торкнувся плеча і назвав його по імені. Радик оглянувся. Це була Бекки. Вона стояла біля нього. «Чого вона хоче сьогодні? – подумав про себе хлопець – Я ніби мав вільний день».

– Он ти де! – були перші слова дівчини. – А я тебе шукаю мало не дві години!

– А що щось сталось? – спитав Радик.

– Нічого. Просто містер Том тобі телефонував в номер. А тебе нема. Сказали, що ти кудись вийшов. Він дуже переживає за тебе. Щоб ти не заблудився і не натворив чогось доки ще не привик.

– Та ні, все добре! Дякую за таку турботу! А ти хіба не маєш вихідного сьогодні?

– Маю. Але довелося тебе шукати!

– Значить я тобі зірвав всі плани! Мені чесно дуже шкода! Я просто хотів прогулятися! Чесно!

– Та нічого страшного! У мене не було ніяких планів. Я просто хотіла виспатися. От і все.

– Ну в кожному разі я почуваюся винним. Чим би я міг залагодити свою вину?

– Ну не знаю… Можеш  просто другий раз попереджувати мене. –  усміхнулась дівчина.

– Отже, бути повністю під твоїм контролем. Та як скажеш… А ти дуже кудись спішиш?

– Ні, нікуди…

– То може покажеш мені місто. Будь-ласка! Звісно, якщо ти можеш!

Дівчина на якусь мить замовкла. Вона подумала кілька секунд. І ці секунди здалися Радику вічністю.

– Ну звісно, можу! А що б ти хотів бачити?

– Все! – з впевненістю відповів Радик. – Знаєш, мушу ловити момент. Хто знає коли ще буде така нагода погуляти містом з такою красунею.

– Гаразд втікач, ходімо!

І вони пішли про щось розмовляючи…

Місто було зовсім не таким як на перший погляд здавалося. Радик ще скільки  всього не бачив напевне в житті.

Він просто забував. Потроху все, що ще так не давно гризло душу відходило на задній план. З Беккі йому ставало тепло і спокійно. Дівчина була відверта і щира. У свої двадцять сім вона виглядала ледь на двадцять. Висока, струнка білявка з голубими очима, ніжними рисами обличчя і легким ніжним голосом. «І де ж віднайшов Ріккі це чудо природи – думав про себе Радик – Вона справді красива. Важко встояти. Спокусниця».

– Знаєш Беккі, я хотів тебе спитати – а як ти попала сюди?

– Ну це довга історія… Може якось розкажу…А тобі нащо?

– Просто спитав. Цікаво. Ти дуже гарна, розумна, добра і …

– І що?

– Ну.. не знаю... – зам’явся хлопець. – Просто …

– Радик, я не можу тобі говорити все. Ми ж мало знайомі.

– Так, вибач. Я розумію. З мого боку це було не пристойно так влазити в особисте.

– Та нічого. Я не ображаюсь. А ти розкажи щось про себе!

– Що сааме? – спитав Радик. – Цікавого мало. Я сам простий хлопчак з далекої «Скіфії» приїхав підкорювати «Новий світ».

– Гарно. – засміялась Беккі. – А тепер більш реальніше. Ну щось таке конкретніше! Чим займався там, у себе на батьківщині? Смаки, інтереси. Звісно, якщо хочеш.

– Ну що я можу сказати. Все  напевне сама знаєш…

– Знаю! А все ж!

– Я простий хлопець. Живу з мамою і бабусею. Навчався на філософському…

– Отже, філолог! Он як. А я коли прочитала і подумала що ж то таке!

– Філолог – це мовник!

– Все одно! А писати відколи почав?

– Не так давно! Років напевно зо шість тому. Я ще тоді закінчував школу. Мені подобалась одна дівчина… вона була старша за мене …

– О, тобі подобаються старшенькі! – підколола Беккі.

– До чого ти хилиш?! Так, вона мені подобалась! Їй тоді було двадцять два – а мені якигось сімнадцять. Я її боготворив. Жив лише нею. А потім… – і хлопець замовк.

– А що потім? – спитала дівчина. – Потім ти її розлюбив?

– Ні! Вона мене кинула. Думала, що знайшла кращого. А тепер … Не знаю нічого про неї. А я почав писати! От так десь!

– Ти просто таки романтик!

– Та перестань. Я звичайний як і всі інші!