Глава 2

Радик пробудився доволі рано. Він почував себе наче викрученим. Вже шостий тиждень як він тут, далеко від дому, від своєї Вероніки. Коли ж це все скінчиться. Йому не вистачає спокою. Так бажаного спокою.

Гроші, слава, знайомства – все ніби падає сніг на голову. Але чогось таки не стає. Не стає простого спокою. Тиші. Боже, як же він любить тишу. А тут… Тут її не знайдеш. І кожного ранку одне і теж. Робота, робота і ще раз робота. Як же це його вимучувало. Ця однотонність. Ця рутина. Часу майже не залишалося. Інколи навіть щоб подзвонити до коханої.

«Знову ці сни – подумав Радик – От коли ж це все скінчиться. Хоча це єдиний шанс піднятись хоч трошки і показати Вероніці, що я тут не лише завдяки її батькові. А може і на краще що я тут. А то хто знає чим би все скінчилось.».

Він згадував останню розмову з дівчиною і йому закрадалися якісь погані думки. Згадувалося, що майже перед самим від’їздом вона обізвала Радика популістом і нездарою, котрий тримається лише завдяки її татові котрому потрібне свіже м'ясо. Вона, що правда після того кілька разів просила пробачення за це. Але йому було все ж важко згадувати цей момент.

Сьогодні йому снилося знову те саме. Снилась вона – його кохана. Вона приходила тут у снах часто до нього. Вона щось говорила.

Радимир встав, пішов в душ. Він довго стояв під струменями води, що текли по його тілу. Холодна вода змусила трохи прийти до себе. Хлопець поснідав. Потім він відімкнув шафу. Там було повно речей які він міг спокійно одягнути. Але Радик чомусь не міг знайти нічого для себе.

Пригадувалася та дівчина, котра підвозила була його в машині. Її звали Беккі Теччер. Комунікабельна білявка з великим запасом гумору. І не тільки…

Ранок був напрочуд сонячним і хлопець маючи вільний до обіду час подумав, що не зле би було пройтися містом. Він одягнув світлі джинси, білу футболку і вийшов на вулицю.

На вулиці в цей час ще спокійно. Машини майже не їздять. Людей майже нема. Радик засунув руки в кишені і пішов по вулиці. Його вражала краса ранішнього міста.

Місто ще спало. Воно купалося в ранішніх сонячних променях. Навкруги була тиша. Як же про це мріяв Радик. Телефон він залишив в номері. Тому вдихаючи на повні груди ще чистого повітря – радів як мала дитина. Минула година, друга а він усе ще блукав по місту.

Неподалік від готелю знаходився парк. Хлопець вирішив посидіти під скронями американських дерев. Він приглянув собі лавочку і розмістився на ній. Ранковий легенький вітерець лагідно торкався його обличчя. Не помітно спливав час. Радик заглиблювався в себе. Думки про свої проблеми, про кохану, про їхні відносини, про маму не давали йому спокою.

Потроху хлопець почав заглиблюватися в тишу. Він не помічав як навкруг нього почали ходити люди. Десь взялися діти котрі пробігли по доріжці і зникли за поворотом, пройшла якась жінка говорячи по телефону. Та він цього всього не бачив.

Раптом його спокій порушили. Хтось торкнувся плеча і назвав його по імені. Радик оглянувся. Це була Бекки. Вона стояла біля нього. «Чого вона хоче сьогодні? – подумав про себе хлопець – Я ніби мав вільний день».

– Он ти де! – були перші слова дівчини – А я тебе шукаю мало не дві години!

– А що щось сталось? – спитав Радик.

– Нічого. Просто містер Том тобі телефонував в номер а тебе нема. Сказали, що ти кудись вийшов. Він дуже переживає за тебе. Щоб ти не заблудився і не натворив чогось доки ще не привик.

– Та ні, все добре! Дякую за таку турботу! А ти хіба не маєш вихідного сьогодні?

– Маю. Але довелося тебе шукати!

– Значить я тобі зірвав всі плани! Мені чесно дуже шкода! Я просто хотів прогулятися! Чесно!

– Та нічого страшного! У мене не було ніяких планів. Я просто хотіла виспатися. От і все.

– Ну в кожному разі я почуваюся винним. Чим би я міг залагодити свою вину?

– Ну не знаю… Можеш  просто другий раз попереджувати мене –  усміхнулась дівчина.

– Отже, бути повністю під твоїм контролем. Та як скажеш. Що поробиш… А ти дуже кудись спішиш?

– Ні, нікуди…

– То може покажеш мені місто. Будь – ласка! Звісно, якщо ти можеш!

Дівчина на якусь мить замовкла. Вона подумала кілька секунд. І ці секунди здалися Радику вічністю.

– Ну звісно, можу! А що б ти хотів бачити?

– Все! – з впевненістю відповів Радик – Знаєш, мушу ловити момент. Хто знає коли ще буде така нагода погуляти містом з такою красунею.

– Гаразд втікач, ходімо!

І вони пішли про щось розмовляючи…

Місто було зовсім не таким як на перший погляд здавалося. Радик ще скільки  всього не бачив напевне в житті.

Він просто забував. Потроху все, що ще так не давно гризло душу відходило на задній план. З Беккі йому ставало тепло і спокійно. Дівчина була відверта і щира. У свої двадцять сім вона виглядала ледь на двадцять. Висока, струнка білявка з голубими очима, ніжними рисами обличчя і легким ніжним голосом. «І де ж віднайшов Ріккі це чудо природи – думав про себе Радик – Вона справді красива. Важко встояти. Спокусниця».