Глава 1

Останнім часом Радимир відсиджувався дома. Він майже ні з ким не спілкувався. Хлопець старався якомога менше кудись ходити гуляти ще від тоді як вступив до університету.

Інколи Радік ставав у спілкуванні ставав прикрим. Він вміло навчився ховати під маскою справжні почуття і показуватись надто грубим на зовні. Це відлякувало знайомих. І вони його покидали.

Двері відчинилися і до кімнати увійшла старша, років шістдесяти п’яти-сімдесяти, жінка. Це була саме вона, баба Параскева (або як ще її кликав Радими баба Параска). Все своє дитинство він провів біля неї. Їх багато що поєднувало. Однаковий темперамент, певні риси характеру, деякі спільні смаки. Дехто сказав би, що Радік був цілком «бабусиним хлопчиком». Може це було і справді так.

– І що ти там визираєш? – спитала баба Параска. – Нема нічо нині. Зимно на дворі, мороз передают.

– Холод це не так погано. – зітнув Радимир. – Але це не мішає молодій людині кудись піти вечором.

– То ти десь збираєшся йти?

– Так. Думаю, що буду йти. Погуляю трошки! Не переживай, я довго не буду!

– Йой, та же би’м не переживала як би м знала, що маєш якусь дівку! А то хто знає де будеш сунутися!

– Бабуля, не перегинай вже аж так! Я ніколи не «суваюся»! А нащо воно мені тепер!? Краще вчитимусь. – а пошепки додав. – З холодним розумом і крижаним серцем.

– Так, так вже такі як ти давно говорили! А потім по женяться на мах-мах. І що з того доброго?

– І нехай. Це їхнє право – засміявся Радік. – Все бабуля, я буду збиратися!

Хлопець вдягнув спортивні, теплі, чорні штани, светер, теплу спортивну куртку, знайшов кросівки і вийшов на двір.