Глава 1

За дверима почулися чиїсь кроки. То була баба – Параска, мамина мама. Останнім часом Радимир просиджував дома. Він майже ні з ким не спілкувався. Хлопець старався якомога менше кудись ходити гуляти ще від тоді як вступив до університету.

Інколи Радік ставав у спілкуванні просто не стерпним. Він вміло навчився ховати під маскою справжні почуття і показуватись грубим і жорстким з зовні. Це лякало знайомих і вони його покидали.

Двері відчинилися і до кімнати увійшла старша, років шістдесяти п’яти – сімдесяти, жінка. Це була саме вона - баба Параскева або як ще її кликав Радими – баба Параска. Все своє дитинство він провів біля неї. Їх багато що поєднувало. Однаковий темперамент, певні риси характеру, деякі спільні смаки. Дехто сказав би, що Радік був цілком «бабусиним хлопчиком». Може це було і справді так.

– І що ти там визираєш? – спитала баба Параска – Нема нічо нині. Зимно на дворі, мороз передают.

– Холод це добре – зітнув Радимир – Але це не мішає молодій людині кудись вийти вечором.

– То ти десь збираєшся йти?

– Так, думаю що буду йти. Погуляю трошки! Не переживай, я довго не буду!

– Йой, та же би’м не переживала як би м знала, що маєш якусь дівку! А то хто знає де будеш сунутися!

– Бабуля, не перегинай вже аж так! Я ніколи не «суваюся»! А нащо воно мені тепер!? Краще вчитимусь – а пошепки додав – з холодним розумом і льодяним серцем…

– Так, так вже такі як ти давно говорили! А потім по женяться на мах – мах… І що з того доброго?

– І нехай… Це їхнє право – засміявся Радік – Все бабуля, я буду збиратися!

Хлопець вдягнув спортивні, теплі, чорні штани, светер, теплу спортивну куртку, знайшов кросівки і вийшов на двір.

На вулиці було темно. Світили ліхтарі. Чути було де не де чиюсь не тиху розмову. Все готувалося до вечірнього відпочинку.

Нічне місто було навіть на багато кращим аніж можна собі було уявити. Він давно не бачив його таким. Всюди гирлянди, освітлення, ялинка. Усе ніби нагадувало початок фільму з області фантастики.

В центрі стояв храм. Він був чи не найвеличнішою спорудою цього маленького галицького містечка. Величезні, округлі з хрестами на вершках бані здіймалися до неба, ніби сполучаючи людей з Богом.

Двері були відчинені і хлопець вирішив зайти. Він вже давно не відвідував храму. Постійні біганини з навчанням, сесія, купа роботи. Все це не давало можливості нормально відпочини і вирішити свої релігійні потреби. Від брами до самих дверей вела красиво виложена плиткою доріжка. Радимир завернув у двір церкви і пройшов до дверей. Це були старі, масивні темні дубові двері. Хлопець привідкрив одну їх частину і переступив поріг.

В середині стояла напівтемінь. Тільки на самому переді світило кілька лампочок відкриваючи лики святих. Хлопець пройшов кілька кроків і звернув на право. Він підійшов до бічного вівтаря на якому стояла статуя Христа, майже у повний зріст. Це було улюблене місце. Тут, за колонами, котрі тут зробили за зразком римо-католицьких костелів, його майже ніхто не видів.

Радимир сів на лавку. Зі стін і стелі на нього дивилися десятки святих. Здавалося, що вони хочуть до нього щось сказати, від чогось застерегти і лише варто хвилину почекати. «Боже, як то було давно! – подумав хлопець – А колись я тут бігав малим, під цими колонами. Колись був першим в церковній прислузі нашого міста. Колись… Як все міняється!? Хто я тепер? Чому я не відчуваю вже того запалу, що відчував колись? Того спокою? Тієї ж впевненості? Боже, не вже все настільки стало інакшим? Чи може я щось не розумію! Колись я був тут мало не щодня! … Колись».

По якомусь часі він вийшов і перейшовши вулицю зайшов до магазину. Там не знайшов того, що шукав і швидко вийшов. І по якісь хвилині згадав, що мав передзвонити до Олексія вийняв телефон з кишені і набрав номер.

– Привіт! Що робиш друже? Може ти вийдеш до міста?

– О Радик! Привіт! А ти де? Та ні, краще ти приходь! Поговоримо!

– Ну що ж! як кажеш! Я в дома – відповів хлопець – То може тобі щось взяти?

– Та ні, не треба!

– Тоді чекай так. Скоро буду!

Дорога від центру до дому Олексія була довгою. Радик вже аж почав нарікати на себе, що придумав собі сюди пертися та ще й в таку пору. «Ну і нащо мені він здався разом зі своїми розмовами? – думав хлопець – Та ж я поки прийду, то вже година мине… темні вулиці, голодні собаки, і я один тут як дурень! Лише місяць світить зверху і то… Ну це ж треба так!». Такі думки накривали його голову, створюючи суцільну кашу в середині, що виражалась на зовні повною відсутністю цікавості до чого не-будь. Ідучи він не помічав людей, що наче сніговики миготіли перед очима, бо на дворі почав падати легкий, лапатий сніг.

Радимир проминув будинок міської ради, перейшов вулицю ім. Шевченка і звернув у малу вуличку, що виходила майже на самий кінець міста. Десь в її кінці жив його друг Олексій. Йти треба було ще досить довго. Тому він вийняв навушники щоб слухати музику. Однак довго насолодитися нею не вдалось.

На зустріч тротуаром рухалася якась постать. Радик скинув один навушник щоб почути кроки. Він впевнився що почув кроки людини. І що це не привид (не далеко знаходилось старе кладовище). Він заспокоївшись і продовжив у своєму дусі. Раптом, порівнявшись із Радиком дівчина глянувши на нього сказала: