Глава 7

Тиждень почався з осінніх затяжних дощів. Але тут для Радика це не було такою проблемою як тоді, коли був в дома. Тоді він сідав біля вікна і дивився на краплі, що спливали по вікні. Зараз він був зайнятим дещо іншими справами.

Хлопець давно уже забув той присмак рідного дому, ті моменти коли він бігав під таким дощем часто босим, як ховалися з друзями в окопах і під деревами. Геть забув.

Сьогоднішній день для Радика мав особливе значення. Нині мають представляти його нову книжку, котру він встиг написати поки перебував тут. Це була ще одна маленька перемога. Але разом із тим і велика поразка. Поразка самому собі.

Радик розумів, що він втрачає зв'язок із собою, своїм внутрішнім я. Він ставав зовсім іншим, чужим. Він боявся. Але разом із тим не мав кому хоча б раз так щиро посповідатися. Своїй коханій Вероніці він боявся щось сказати. Ні, не тому, що вона не зрозуміє. Швидше тому, що не хотів аби вона переживала за нього. Бо знав як вона любила його.

На дворі стояла дощова, осіння погода але Радик не зважав. Він ішов під дощем і про щось глибоко роздумував. Що роїлось в його голові ніхто не міг сказати. Це було щось чого ніхто не міг передбачити.

Дорога видавалась нескінченною. Що мучило молодого митця? Що сталось з ним? Ніхто не міг сказати? Ніби якесь погане передчуття щось гризло душу…

– Хто б міг подумати! Радик ти просто геній! Ти молодець! Вітаємо нашого молодого друга! – радісно викрикував Зубанов – Ми радо тебе вітаємо Раміре!

– Щиро дякую – ледве вимовив хлопець. Він навіть не міг собі уявити що все це з ним.