Глава 4

В темній кімнаті задзвонив телефон. Хтось конче напевне хотів поговорити бо дзвінок був довгим і настирливим. Радик спершу не брав трубку. Але потім не витерпів. Він глянув на телефон. Номер був не знайомий. Хто ж міг би в такий вечірній час турбувати його.

– Алло! – різко підняв трубку Радимир – Слухаю!

– Привіт! Де пропадаєш? – почувся в трубці голос.

– І… хто це? – Радик явно не міг розпізнати голос.

– Ти що не впізнаєш? Ну.. Це ж я …

– Ну так! Те, що це «ти» я вірю! Але ж мені від того не легше! – почав підсміхатися Радик.

– Але ж ти не можеш мене забути – голос був жіночий. І хоч як Радимир силкувався згадати його все одно не зміг.

– Знаєш, може досить гратися котика і мишки! Або кажеш хто ти або завершуй розмову!

– Та ну! Ти що вже таким став крутим, що вже навіть ні з ким не хочеш говорити!

– Я тебе не знаю! Не знаю. І або назвися і скажи чого хочеш або до побачення! – вже розсерджено мало не крикнув Радик.

– Ну що ж.. тоді завершу… козел…Привіт від Тані… – і невідомий голос завершив розмову.

Рамир сидів в темноті кімнати і сміявся. Тепер це ім’я йому вже давно нічого не говорило. Колись, коли він ще був простим звичайним хлопцем вона його відкинула. Тоді, три роки тому, коли він ходив за нею і думками летів до однієї-єдиної вона посміялась з нього, відкинула, розтоптала усі його почуття, усю його любов. Хто вона тепер для Радика? Хіба що одна з докучливих дуреп, котрі заважають спокійно відпочивати. Ах, як же все змінилося. І хто би подумав. Хто б міг сказати, що все так обернеться! Так цього ніхто не сподівався. Однак час змінює усе. І людей теж.

В кімнату ввійшла Вероніка. Першим про що вона спитала так це було :

– І хто ж тобі знову дзвонив?

– Не знаю! Якась добра незнайомка, котра навіть не захотіла назвати свого імені!

– Ага! Ну, ну я так і повірила!

– Ну чому ти так сонце! Я ж тобі говорю правду!

– Майже правду! Та добре, добре. Я майже тобі повірила! - відповіла дівчина.

– Я тобі завжди говорю правду! Чому ти не віриш? – спитав Радик – Думаєш я би став тебе обманювати? Який мені від цього сенс!

– Ну так. Ніякого! Думаєш я тобі не вірю! Просто ревність завжди бере гору! Вибач!

Вони зустрічалися вже близько місяця. І як не дивно про це не знав ані сам Безбородько ані близьке коло Вероніки. Лише найближчі друзі знали, що Рамир і Вероніка Безбородько не просто фліртували того вечора на вечірці у Тона Валенські, яку він організовував у день свого народження.

Вероніка для нього тепер стала усім. Новим, іншим світом. Вона стала для нього новою надією. Надією на майбутнє. Надією на те, що все що було в минулому вже не повернеться. Так вони не просто зустрічалися – у них починала рости в серці кохання. І хоча це стане колись для них фатальним кроком – зараз це було не важливо. Зараз ніхто не думав про те, що буде далі. Вони просто жили. Просто любили. Просто летіли. Просто забувалися і впивалися забороненими і не доступними для інших почуттями.

– Ну то як? Куди завтра їдемо? – спитала дівчина – Може все ж поїдемо покататися на конях. Я так давно не була.

– Як хочеш! Мені все рівно аби тільки з тобою! Але що ми скажемо твоєму татові!

– За це не переживай! Я щось придумаю!

– Так. Але він говорив, що на завтра запланована якась зустріч. І можливо він захоче щоб і я був там присутнім…

– А я скажу, що ти мусиш поїхати зі мною, бо я сама боюся. От і все!

– Ну так! Серйозний у тебе аргумент! Нічого не скажеш!

Цілими вечорами вони сиділи як завжди жартуючи і дурачили. Володимир Сергійович зазвичай приходив пізно. Як правило зустрічі, якісь дружні поїздки, відпочинок з друзями.