1

В кімнаті подзвонив телефон. Він дзвонив довго і настирливо тому Радик хоч і спав ще солодко все одно мусив встати і підняти трубку.

– Алло! – ледь спросоння пробурмотів хлопець.

– Ти ще спиш? Ану піднімайся? Сподіваюсь, ти не забув? – це був Олег.

– Та не забув, не забув. – бурмотів Радик

– В четвертій маємо бути там! Так що давай! В половині четвертої я заїду по тебе!

– Дякую! Буду готовим..

Хлопець ще наполовину спав. Але треба буде і він таки буде готовим. Бо ж якщо вже пообіцяв ну то нема ради.

Радик почав шукати, щоб то йому наразі одіти. І от нарешті попрасована сорочка, чорні джинси, черевики, чорний светр і пальто.

Їсти він нічого не міг тому обійшовся своїми любими бутербродами з чаєм. А час проминув так швидко що не встиг і оглянутись як вже треба було виходити. На годиннику вибивала половина четвертої і Радик одягнувши пальто вийшов на вулицю. В зимі в цей час починає смеркати. На заході падали ще останні промені сонця. Морозець пощипував за вуха. Сніг рипів під ногами. Дерева були вкриті білою ковдрою і виглядали так красиво, що аж хотілося їх сфотографувати.

Машина вже стояла навпроти Радикового дому. Видно було, що лише щойно під’їхала, бо ще сліди були свіжі. Радик відкрив дверці. Там був лише Олег. Хлопець привітався і сів до машини. Через кілька хвилин вони вже були вже біля Олександри Вікторівни.

В домі світилося у всіх кімнатах. Видно що були якісь люди. Вони обидва вийшли з машини і зайшли у хвіртку.

– Добрий вечір Олександра Вікторівна! Привів вам дивіться кого! – мовив з порога Олег і вказав на Радимира. – Пам’ятаєте цього парубка?!

– Та чого не пам’ятаю! Та ж я його вчила! – відповіла жінка. – Як ти Радик?

– Дякую, добре! Доброго вам вечора!

– Ну то проходьте, проходьте до кімнати! – запрошувала Олександра Вікторівна. – Там вже всі чекають! Гості для мене тепер особлива радість!

– Тобто? А колись що ? – спитав мимоволі Радик.

– Та, знаєш Ради, тепер коли всі пороз’їздилися а я залишилася одна, хочеться з кимось поговорити! Тому особливо коли багато людей – значить живіше в дома!

– Ну так. Вчитель виходить на пенсію а навик залишається. – засміявся Олег.

– Добре, добре, не будемо мучити гостей цікавістю. – мовила Олександра Вікторівна. – Краще ми зайдем. Там і поговоримо.

Час йшов дуже швидко. Радимир перезнайомився майже з усіма гостями, тепле спілкування. Особливо на нього звернув увагу Володимир Сергійович Безбородько. Цей незнайомий пан був одним із гостей. Він приїхав з Києва, був літератором а можливо ще й поетом чи письменником а також  входив до національної спілки письменників України. «Серйозний чоловік» – як подумав собі про нього Радик.

Цей Безбородько найбільше говорив. Він завжди міг підтримати розмову, пожартувати, зняти навислий конфлікт. Біля нього сидів Олег, котрий йому розказав про свого друга. І тепер він активно цікавився Радиком. Розмова була довга але цікава.

На прощання Безбородько попросив принести йому той рукопис твору, про котрий йому сказав Олег. Це був великий роман під назвою «Схід кривавого сонця», про історію, війну одного народу і його шлях до об’єднання.

– Це дуже цікаво! – промовив Володимир Сергійович. – Я дуже прошу, щоби ти завтра мені його приніс! Я дуже хочу це бачити! Чесно!

– Добре! Якщо вас це не обтяжить, читати записи!

– Та ну що ти! Мені навпаки цікаво! Я з нетерпінням чекатиму твого приходу!

– Дякую, я постараюсь! На добраніч!

– Добраніч, юний Фауст!