******

Радик відчув страшний удар. В якусь мить він ніби прокинувся. І ніби відкрив очі. Навколо було дивне світло. Дуже багато світла.

Чоловік відчув, що все тіло ніби затиснуте в чомусь. Кожна клітина боліла. Майнула страшна думка – «аварія!». Він не міг ворухнути ані рукою, ані ногою. І лише міг відчувати той страшенний біль в усьому тілі.

Радик поглянув на дівчину. Вона була поруч на сидінні із заплющеними очима ніби спала. Її врятував пасок безпеки. Це Радик зрозумів. Він спробував щось сказати. Або бодай подати голос. Але не міг.

Раптом він почав відчувати як поволі холоне його тіло. В мозку промайнула думка: «Це кінець. Я помираю. Господи. Ні. … Я помираю».

Страх, котрий людина відчуває в свої останні хвилини життя, змушує згадувати все своє минуле. Іноді кажуть, що помираючий розуміє повністю все, що з ним відбувається. Та однак, не може нічого вдіяти. І від своєї безпорадності стає наляканим. Саме це і є страх смерті.

Перед машиною Радки побачив Вероніку, що стояла у білому платті. Вона поманила рукою до себе. Радик зрозумів, що це його кінець. Він же добре пам’ятав, що Вероніка давно мертва. Вона ввижалася йому прямо перед машиною на дорозі. Він ясно бачив як вітер розвіває її волосся. Вона була такою ж як і тоді, коли вони востаннє бачилися в аеропорту. Така ж молода. Така ж красива.

Радик почав відчувати як його тіло ціпеніє і стає неслухняним. Він втрачав відчуття. Потроху почало ставати якось не зрозуміло краще. Біль ніби починав минати. Здавалося, що все уже позаду. Відчуття реальності починало втрачатися. В голові промотувалися думки наче ролики про прожите життя.

Іноді, перед очима виринали якісь не зрозумілі картини-спогади з минулого. І тоді біль ставав ще важчим. Він хотів закрити очі але не міг. Повіки були ніби чужими. Вони його не слухалися. Думки хаотично кружляли в голові. Але зараз йому уже страшно чомусь не було.

– Нарешті ти прийшов – невідкриваючи уст сказала Вероніка – І я знову тебе бачу.

– Але ж ти мертва… – якось ніби думками говорив Радик.

– І ти тепер теж. Поглянь на себе…. Все скінчено…

– Ні… Цього бути не може… Я не хочу… Ти просто примара….Ти просто сон…

– Не сон. Поглянь на неї – вона вказала рукою на Віку, що лежала непритомна збок – Вона теж сон?

– Нііі! Цього не може бути…Це …Я не вірю…

– Ти мертвий – повторила Вероніка – Ти тепер мертвий.

– А ти? Що ти тут робиш? І …

– Я чекала тебе. Весь той час. Я проклята за свої вчинки. Але мені дозволено ще раз з тобою зустрітися. Я чекала цієї миті довгих десять років.

– Чекала? Навіщо?

– На твоє прощення. Якщо ти не пробачиш мене – то я буду змушена далі блукати спокутувати свій гріх.

– А я?

– Я не знаю.

Радик відчув якусь дивну легкість. Він спробував підвестися і у нього все вийшло. Тіло більше не боліло зовсім. Він знову був здоровим. Радик зробив крок і вийшов з машини, просто через закриті дверцята. Це його чомусь зовсім не здивувало.

Він оглянувся і побачив своє тіло. Воно лежало бездиханним, абсолютно не подаючи жодних інших ознак життя. З рота капала ще свіжа кров. Рука ще конвульсивно відпускала кермо і зсувался в низ.

– Отже, я помер – констатував Радик – А вона?

– Вона ні. Але у дуже важкому стані. Викликай швидку, доки ти ще це можеш – відповіла Вероніка.

– Як? Я ж уже не…

– А ти спробуй.

Радик повернувся до машини. Тепер він добре пам’ятав, що у правій кишені має бути його телефон. Він просунув руку, відчуваючи колись своє ще трохи тепле тіло. З усіх сил напружуючи уяву витягнув телефон з кишені. Тепер він уже силою думки пробував набирати номер швидкої. Спочатку це якось не дуже виходило. Але нарешті вийшло.

Він мало не скрикнув в трубку: «Швидка! Допоможіть. Сталася аварія… На трасі… Недалеко…». І тільки пролунала відповідь: «Ми вже висилаємо машину» як телефон пройшов крізь Радика і впав на землю. Все скінчено. Тепер він назавжди ставав поселенцем у світі духів.

– Ти все зробив правильно – звернулася Вероніка.

– А тобі що до того – Радик дивився на Віку – Що буде далі?

– Вона житиме. А ти?

– А що я?

– Ти пробачиш мені?

– Тобі так – відповів Радик – Але не можу пробачити собі!

– Я все знаю. Я часто була поруч. Бачила все. Але не могла нічого сказати тобі. Не могла попередити. Не могла. Я знаю, що ти пережив. Я була покарана блукати так доки ти не пробачиш мене. Знаєш, це я винна, що так все вийшло. Якби не той дзвінок ти би зараз не був тут. Ти маєш право мене проклинати тепер цілу вічність.

– І що мені тепер це дасть. Я втратив найбільше, що мав. Те, що ніколи не шанував. От і все.