Казка

ЦІНА ОДНОГО БАЖАННЯ

Він ніяк не міг збагнути, чому всі його так бояться, адже насправді він добрий — неймовірно добрий. Не схожий на будь-яку відому істоту — це так,  але… навряд чи цього варто лякатися.

Десь глибоко в серці він ховав таку ніжність. Наприклад, він міг тихенько плакати над сумним фільмом… Звісно, лише тоді, коли ніхто цього не бачив. 

Йому нестерпно боліло, коли когось ображали. І щоразу він ставав на захист слабкого. Завжди. Та найдивніше було інше: після цього його боялися всі — і той, кого він захищав, і той, від кого. І для нього було загадкою, чому так відбувається.

Хто він такий, запитаєте? Той, кого всі звуть… монстром.

Так, він і справді був монстром. Але зовсім маленьким. І навіть… по-своєму милим.

Не красень, звісно. Але невисокий, пухнастий, із сірим трохи кудлатим хутром, яскраво-блакитними очима та великими, звуженими вгорі вушками, що кумедно стирчали в різні боки, надаючи йому особливої чарівності. Широка усмішка відкривала маленькі гострі зубки, які додавали йому бешкетного вигляду.

Він вірив, що колись обов’язково знайдеться хтось, хто подивиться на нього не як на монстра, а як на найкращого друга, хто вислухає його й підкаже, як правильно вчинити, із ким можна буде просто сісти поруч і разом подивитися мультфільм. А потім трохи посперечатися, чого ж не вистачило головному героєві, щоб стати щасливим. Хтось, хто не злякається його, а навпаки — стане поруч і захистить його, маленького Йоршика, від усього світу. Так, він називав себе Йоршиком. 

Найбільше до вподоби йому була червона жилетка, яку він ніколи не знімав. Вона була особливою, бо на ній виблискували тонкі золоті візерунки — такі дивовижні, що Йоршик іноді подовгу розглядав їх, відчуваючи, що в них ховається таємнича сила.

У Йоршика буле одне особливе вміння — він міг здійснювати бажання.

Так, так, будь-яке. Але… кожне мало свою ціну, яку призначав Всесвіт. Той, хто щось отримував, неодмінно щось втрачав, бо мала зберігатися рівновага.

Йоршик був ніби чарівником… але не до кінця. Ціна кожного бажання дуже його бентежила. Йому було боляче дивитися, як радість в одну мить обертається втратою. І найгірше — це ставалося незалежно від його волі.

Він пам’ятав, як виконав бажання зайця стати сміливим, а потім — як сильно той забив лапку, що ледве втік від вовка. А приятелі вовчати, які так хотіли мандрувати, повернувшись, більше не спілкувалися один з одним. Ще були випадки, та хіба всі згадаєш?

Тому потрохи він навчився жити інакше. Допомагав тихенько, коли його ніхто не просив, тоді нікому не потрібно було платити. А чужих прохань він уникав, бо найбільше на світі боявся завдати комусь болю.

Однак того вечора сталося дещо несподіване. Йоршик побачив у лісі маленького хлопчика із заплаканими очима й завмер.

— Що в тебе трапилося? — прошепотів монстрик.

— О, якби хтось мав змогу… виконати моє бажання... Я нічого не хочу для себе… Хочу, щоб моя мама… мама одужала. Але… їй стає все гірше та гірше з кожним днем.

Йоршик опустив погляд та здригнувся.

— Я не повинен це робити, — тихо сказав він сам собі.

У лісі було дуже тихо. Настільки, що було чутно, як падає листя.

Йоршик стиснув маленькі лапки. Він знав, що може це зробити. Одне його слово — і мама  хлопця буде здорова. Але… він також добре знав, що Всесвіт щось забере натомість. І це може бути щось, ще страшніше для хлопчика.

Йоршик підняв очі. У них було стільки болю.

Хлопчик підійшов на крок ближче.

— Я сяду поруч. Мені так сумно.

Йоршик здивовано глянув на нього.

— Мене звати Орлик… — тихо додав хлопець.

Вони трохи посиділи мовчки.

— Мені здається… вона захворіла через мене… — тихо продовжив хлопчик. — Я був неслухняний… Тікав від неї, навіть коли знав, що вона хвилюється… — його голос затремтів. — А зараз… я готовий віддати будь-що… тільки б вона знову могла ходити.

Він опустив голову.

— Вона майже… перестала розмовляти…

— Я не вважаю, що ти винен у цьому. Однак можу виконати твоє бажання, — тихенько мовив Йоршик і на мить заплющив очі. — Але за кожне бажання Всесвіт щось забирає. Я не можу цього змінити. І навіть не знаю, що саме він забере цього разу.

Орлик замислився, намагаючись усвідомити почуте.

— Я готовий! — майже вигукнув він. — Вона… вона так потрібна мені… чого б це мені не коштувало.

Йоршик довго мовчав.

— Гаразд, — тихо сказав він. — Я зроблю це.

Він подивився в очі Орлику.

— Але пам’ятай: ти можеш захворіти замість неї, можеш втратити щось дуже важливе або дуже постраждати, — його голос став ще тихішим: — І тоді не ображайся на мене.

Орлик лише кивнув. 

Йоршик заплющив очі.

Ліс завмер. Вітер вщух, і навіть листя перестало шелестіти.

Орлик дивився на свого нового друга з такою надією, що боявся поворухнутися, щоб не завадити йому. Йому здавалося, що навіть тиша навколо звучить гучніше за будь-які слова.

Десь високо в небі раптом стрімко, з легким шумом крил, пролетіли птахи — і знову все навколо поринуло в напружену тишу.

Невдовзі маленький чаклун повільно розплющив очі.

— Усе гаразд, — тихо мовив він і ледь помітно усміхнувся. — Вона… вона одужала.

Орлик кинувся до нього й міцно обійняв.

— Дякую, — прошепотів він.

Потім відступив і несміливо додав: