РОЗДІЛ 1. Неслухняна Маріонетка

Ранок зазвичай починається з присмаку заліза в роті. Так стається щоразу, коли ніч перетворюється на поле битви. Мої сни стають кошмарами, які я не можу згадати, але відчуваю майже фізично. Наче я біжу нескінченним скляним коридором, а за спиною чую важке, розмірене дихання звіра.

Я розплющила очі о шостій ранку. Сіре, каламутне світло лютого просочувалося крізь щілину в шторах, обіцяючи колючий холод і черговий раунд боротьби за виживання. Я мала ще три години, щоб повільно прокинутися, випити чаю і вимити з душі залишки нічного жаху. Але втома, що накопичувалася цілий рік без жодних відпусток та під постійним гнітом, потягнула мене назад у забуття. Мені здалося, що я заплющила повіки лише на секунду, але коли я знову різко сіла на ліжку, серце ледь не пробило грудну клітку.

Годинник безжально показував 08:30.

— Ні, ні, ні! Тільки не сьогодні! — мій голос прохрипів, наче я дійсно кричала уві сні.

Лише тридцять хвилин. У мене було всього пів години, щоб перетворитися з блідої дівчини з розпатланим волоссям на бездоганну асистентку «Thorne Group». Сніданок? Ця розкіш не для тих, хто підписав контракт із дияволом. Я схопила перше, що потрапило під руку на стільці: чорну спідницю-олівець та теплий светр ніжно-рожевого кольору з глибоким декольте. Тканина зберегла легку зім'ятість, але часу на праску не було.

Я втиснула ноги в грубі зимові черевики на масивній підошві. Це було єдине взуття, що дозволяло швидко пересуватися засніженими вулицями. Кинула в сумку туфлі на шпильці, накинула куртку і вилетіла з квартири. В останню мить я застрибнула в автобус, коли металеві двері вже майже затиснули мій рюкзак. Легені пекло від різкого лютневого повітря, а в голові заїдливою платівкою крутилася фраза, сказана ним під час нашої першої зустрічі:

— У вас є бачення, Міє, але немає дисципліни. Попрацюйте рік моєю тінню. Якщо не зламаєтеся, отримаєте місце дизайнера в креативному відділі.

Я не зламалася, Аріане. Сьогодні рівно рік. Мій термін угоди з дияволом добігає кінця.

Я залетіла до торгового центру, де розташовувався офіс, на десять хвилин раніше, ніж зазвичай. У скронях пульсувало від адреналіну.

— Аріана! Лате з подвійним сиропом, як ви любите? — бариста посміхнулася, протягуючи мені паперовий стаканчик.

Я кивнула, навіть не глянувши на неї. Мої очі були прикуті до золотистих цифр на панелі ліфта: 09:50. Залишилося десять хвилин до початку робочого дня. Я планувала перевзутися в лобі, але побачила крізь скло, як до входу під’їжджає знайомий чорний автомобіль. Він прибув раніше. Мій особистий кат ніколи не запізнювався на екзекуції.

Я майже бігла через вестибюль. Черевики гупали по мармуру, а вузька спідниця сковувала рухи. В голові билася лише одна думка: встигнути перевзутися. Якщо він побачить мене знову в цьому брутальному взутті, він не просто зробить зауваження — він забере частину моєї зарплати як «штраф за невідповідність бренду». Чому звичайні співробітники можуть носити кросівки, а я, його асистентка — ні? 

Я вже бачила скляні двері офісу.

Це сталося миттєво. Безглуздо. По-дитячому. Моя права нога наче зачепилася за ліву, і світ хитнувся. Спроба втримати рівновагу лише погіршила ситуацію. Час уповільнився, як у кадрі кінокатастрофи: я бачила, як пластикова кришечка повільно зіскакує зі стаканчика, як гаряча, липка рідина вилітає ідеальною дугою.

Наступної миті я вже стояла на колінах посеред білосніжного холу. Чорна тканина спідниці вмить ввібрала каву, перетворюючи її на брудну пляму на стегні. Гарячий лате стікав по моїх щиколотках, затікаючи в кросівки та обпікаючи шкіру.

Але справжній опік я відчула не від кави.

Розмови в офісі припинилися так різко, ніби хтось вимкнув звук. Позаду почулися важкі, ритмічні кроки. Кожен удар підборів по мармуру відгукувався в моєму хребті. Холодний протяг пронісся холом, приносячи з собою аромат, який я впізнала б із мільйона: сандал, дорога шкіра та запах крижаного дощу перед грозою.

— Ви завжди так поспішаєте назустріч власній ганьбі, Міє?

Низький, вібруючий голос прокотився над моєю головою, змушуючи кисень у легенях закінчитися. Я заціпеніла, дивлячись на пару ідеально начищених чоловічих черевиків, що зупинилися за кілька сантиметрів від моїх рук.

Аріан Торн заповнював собою весь простір, витісняючи мене з реальності. Він був настільки високим, що навіть стоячи на колінах, я відчувала себе лише дрібною перешкодою на його шляху. Сто дев'яносто сантиметрів концентрованої влади, загорнутої в італійську вовну.

Я повільно, з острахом, підняла погляд. Спочатку — бездоганні складки штанів, потім — вузька талія, широкі плечі, і нарешті — його обличчя. Риси були настільки гострими, наче їх витесали з граніту. Зелені очі, зазвичай холодні, зараз здавалися прозорими, як арктична крига. Він нахабно, не поспішаючи, оглянув мене з ніг до голови. Погляд затримався на кавовій плямі, а потім перемістився на мої черевики. Я відчула себе оголеною під цим рентгеном.

— Ви працюєте тут рік, — промовив він, і в його голосі почулася небезпечна тиша. — Але так і не навчилися триматися на ногах. Дивно.

Він не запропонував допомоги. Він стояв наді мною, наче кат над ешафотом. Я знала: цей день не просто почався з помилки, він почався з краху всього, до чого я йшла.

— Через пів години чекаю вас у себе зі звітом, — кинув він, розвертаючись. — І приведіть себе в порядок. Ви виглядаєте... розхлябано.

Як тільки електронний замок на його дверях клацнув, до мене підбіг Арікан. Старший маркетолог, чия присутність зазвичай була для мене сонячним світлом у цьому скляному склепі. Він нахилився, його рука опустилася на моє плече. Пальці стиснули тканину блузки трохи міцніше, ніж того вимагає ввічливість.

— Гей, мишенятко, ти як?

Він простягнув мені руку, допомагаючи піднятися. Я намагалася відштовхнути його, відчуваю дискомфорт від надмірної уваги колег, але Арікан не відпускав. Він міцно тримав мою долоню, і на мить мені здалося, що це тепле почуття в грудях — кохання. Мій «безпечний» Арікан. Моя ілюзія нормальності.