Розділ 41.Рахунок за п’ять років пекла

Коли двері за Леєю та Алісою зачинилися, у залі запала тиша, яку можна було різати ножем. Я залишився наодинці з чоловіком, який забрав у мене все, окрім моєї пам'яті та моєї люті.

​— Сідай, Вікторе, — я вказав на стілець біля рояля. — Ти виглядаєш так, ніби твій ідеальний світ щойно дав тріщину.

​— Ти нічого не доведеш, Романов, — Віктор випрямився, намагаючись повернути собі владний вигляд, але його руки видавали його: він нервово смикав золоту запонку. — Аліса юридично моя. Лея — моя дружина. Ти просто викрадач і злочинець у розшуку. Один мій дзвінок — і сюди приїде справжній спецназ.

​Я витримав паузу, дістав з внутрішньої кишені флешку і повільно поклав її на кришку рояля.

​— Твій «справжній спецназ» зараз дуже зайнятий, — тихо промовив я. — Вони вивчають архіви твоїх підставних фірм. Ти ж думав, що надійно заховав кінці після того, як запроторив мене за ґрати? Але ти забув про одну людину. Про тестя.

​Віктор зблід. Його самовпевненість почала обсипатися, як стара штукатурка.

​— Батько Леї... він старий маразматик, — просичав він.

​— Цей «маразматик» зберіг копії всіх наказів, які ти змушував його підписувати. Всі рахунки, через які ти виводив державні кошти, щоб потім звинуватити мене у «зраді». Ти ж був такий впевнений, що я згнию в тій камері, Вікторе. Що я загину під час тієї «випадкової» бійки в душовій, яку ти оплатив.

​Я зробив крок до нього, змушуючи його втиснутися в стілець.

​— Два роки. Сімсот тридцять днів я рахував тріщини на стелі й уявляв цей момент. Я знаю про все. Про те, як ти підкупив суддю. Про те, як ти залякував Лею, катуючи її брехнею про моє «щасливе життя за кордоном». І найголовніше — я знаю про клініку «Тихий берег».

​— Це було для її блага! Вона нестабільна! — вигукнув Віктор, але його голос зірвався.

​— Вона була «нестабільна», бо дізналася правду. Ти хотів стерти їй пам'ять хімією, щоб вона забула про мене і про те, хто батько Аліси. Ти — не чоловік, Вікторе. Ти — паразит, який висмоктував життя з моєї сім'ї, поки я був зв'язаний.

​Я нахилився до самого його вуха.

​— Зараз ситуація така: у мене є повний пакет доказів твоїх махінацій. Відмивання грошей, фальсифікація кримінальної справи, незаконне позбавлення волі. Я можу віддати це прокурору прямо зараз. І ти сядеш не в таку камеру, як я. Ти сядеш туди, де про тебе подбають мої «старі друзі», які дуже не люблять таких, як ти.

​Віктор важко дихав. Він озирнувся на двері, розуміючи, що за ними стоять мої люди, а не його вірна охорона. Він був загнаний у кут. Його імперія, побудована на кістках і брехні, хиталася.

​— Чого ти хочеш? — нарешті видавив він із себе.

​— Сьогодні — я забираю їх. Лею і Алісу. Ти підпишеш папери про розлучення і повну відмову від будь-яких прав на дитину. Ти зникнеш з їхнього життя. Назавжди.

​— Ти блефуєш... — прошепотів він. — Якщо ти здаси мене, ти сам підеш під суд за втечу і напад.

​— Мені байдуже, — я посміхнувся, і це була найстрашніша посмішка в моєму житті. — Я вже був там. Мені нема чого втрачати. А от тобі... тобі є що втрачати. Твій статус, твої гроші, твою свободу.

​Віктор мовчав довгу хвилину. Він зважував шанси. Він був слабшим. Без своєї охорони, без підтримки адміністрації школи, яку я заблокував, він був просто наляканим чоловіком, який програв гру всього свого життя.

​— Добре, — нарешті вимовив він, не дивлячись мені в очі. — Забирай їх. Але не думай, Романов, що це кінець.

​— Для тебе це кінець, Вікторе, — я випрямився і забрав флешку. — Ти відпускаєш нас сьогодні, бо знаєш: якщо ти зробиш хоч один крок вслід — я знищу тебе юридично і фізично. Спробуй хоча б раз у житті вчинити як розумна людина. Відступи.

​Я розвернувся і пішов до виходу, не озираючись. Я відчував його ненависть спиною, але це більше не мало значення.

​Коли я вийшов у коридор, Лея і Аліса чекали під охороною Віталія. Побачивши мене, Аліса підбігла і вхопила мене за руку. Лея дивилася запитально.

​— Усе закінчено, — сказав я, пригортаючи доньку до себе. — Ми їдемо додому.

Заміський будинок Віталія зустрів нас спокоєм і м’яким світлом ламп. Це було не схоже на холодний палац Вернера; тут пахло сосновим лісом, старими книгами та справжнім затишком. Коли ми нарешті переступили поріг, я відчула, як мої ноги підкошуються. Напруга останніх днів, хімія, страх — усе це навалилося одночасно.

​Артем встиг підхопити мене. Його руки були міцними, але торкалися він мене так обережно, наче я була з кришталю.

​— Усе добре, Лео. Ви вдома. Тепер ви вдома, — прошепотів він мені на вухо.

​Аліса бігала по вітальні, з цікавістю розглядаючи все довкола. Вона була занадто маленькою, щоб зрозуміти масштаб катастрофи, яка ледь не сталася, але достатньо дорослою, щоб відчути: людина, яка прийшла за ними — це не просто «герой», це хтось дуже важливий.

​Вечеря правди

​Через годину ми сиділи біля каміна. Аліса доїдала свою вечерю, раз у раз зиркаючи на Артема. Він сидів навпроти неї, і я бачила, як цей жорсткий чоловік, який щойно погрожував вбивством Віктору, тепер намагається не дихати занадто голосно, щоб не злякати доньку.

​— Тату... — тихо покликала Аліса.

​Артем здригнувся. Слово «тато», вимовлене її голосом, подіяло на нього сильніше, ніж будь-який вирок суду.

​— Так, сонечко?

​— А чому ти так довго не приходив? 

​Артем заплющив очі на мить, опановуючи себе. Він поклав свої руки на стіл — великі, зі шрамами, які я тепер знала напам’ять.

​— Алісо, послухай мене дуже уважно, — почав він, і його голос був сповнений такої щирості, що в мене забриніли сльози. — У світі є злі люди, які вміють будувати стіни. Вони побудували стіну між нами. Я намагався її зламати кожен день. Кожну хвилину я думав про те, як повернутися до вас. Гроші нічого не варті, якщо поруч немає тих, кого любиш. Я не «не хотів» приходити... я не міг. Але тепер я зруйнував усі стіни. І більше ніхто не зможе побудувати нову.

​Аліса підійшла до нього і поклала свою маленьку долоньку на його шрам на зап’ясті.