Розділ 40.Біла тиша

Ніч була вологою і задушливою. Клініка «Тихий берег» височіла на пагорбі, наче середньовічна фортеця, замаскована під елітний медичний центр. Жодних вивісок, лише високий паркан під напругою та камери, що невпинно оберталися, стежачи за кожним рухом лісу.

​Я вдихнув прохолодне повітря, поправляючи білий халат поверх темного спецкостюма. У кишені лежав фальшивий пропуск на ім’я лікаря-анестезіолога, який саме сьогодні «захворів» завдяки старанням моїх людей.

​— В тебе рівно п’ятнадцять хвилин, — пролунав у навушнику голос Сергія. — Ми заглушили сигнал на другому поверсі, але система безпеки автономна. Якщо не вийдеш вчасно — двері заблокуються, і ти залишишся там назавжди.

​Я не відповів. Короткий кивок охоронцю на пропускному пункті, швидке сканування картки — і я всередині.

​

​Тут пахла тиша. Гнітюча, стерильна тиша, в якій тонули крики тих, кого Віктор Вернер вирішив «вилікувати» від правди. Я йшов впевненим кроком, ховаючи обличчя за медичною маскою. Третій поверх. Спецблок.

​Я відчинив важкі герметичні двері палати №304.

​— Лео... — моє серце, яке я стільки років загартовував ненавистю, раптом пропустило удар.

​Вона була схожа на порцелянову ляльку, яку хтось безжально зламав і кинув на ліжко. Її шкіра стала майже прозорою, під очима залягли глибокі тіні, а губи були безкровними. Вона була прикута. Навіть тут, під дією ліків, Віктор боявся, що вона втече.

​Я кинувся до ліжка, мої пальці миттєво знайшли замок на шкіряних ременях.

​— Лео, прокидайся! Це я. Це Артем.

​Вона повільно розплющила очі, але її погляд був блукаючим, затуманеним хімією. Вона дивилася на мене, але не бачила.

​— Артем?.. — її голос був настільки слабким, що нагадував шелест сухого листя. — Ти... ти знову снишся мені. Золоте поле... Тільки не йди... Будь ласка, не йди знову...

​— Це не сон, Лео. Я тут. Я витягну тебе, — я розстебнув останній ремінь і підхопив її на руки. Вона була легшою за пір'їнку. Моя лють до Вернера спалахнула з новою силою — він не просто сховав її, він повільно вбивав її мозок препаратами.

​— Аліса... — вона судомно вчепилася пальцями в мій халат, на мить приходячи до тями від шоку. — Він забрав... Алісу...

​— Я знаю. Я знайду її. Обіцяю тобі, — я міцніше притиснув її до себе. — Але спочатку ми йдемо звідси.

​Втеча

​Ми вийшли в коридор якраз у той момент, коли на панелі спалахнула червона лампа. Час вийшов.

​— Артеме, тривога! Охорона піднімається ліфтами! — закричав Сергій у навушнику. — Тікай через пожежний вихід на даху, там на тебе чекає тролей!

​Я біг по сходах, відчуваючи слабке дихання Леї на своїй шиї. Кожен поверх давався з боєм. Я чув тупіт важких черевиків позаду, чув крики наказів.

​Вибивши плечем двері на дах, я зупинився на самому краю. Внизу, за парканом, у темряві мигали фари нашої машини. П'ятнадцять метрів висоти.

​— Тримайся міцно, кохана, — прошепотів я, чіпляючи карабін до заздалегідь підготовленого троса.

​У цей момент двері на дах вибухнули від ударів. На порозі з’явилася охорона Вернера зі зброєю.

​— Стріляйте по ногах! Не дайте йому піти! — пролунав знайомий голос начальника охорони Віктора.

​Я не дав їм шансу. Я відштовхнувся від краю, і ми з Леєю полетіли в ніч. Свист вітру, спалахи пострілів за спиною і відчуття повної невагомості.

​Ми приземлилися в кущі біля огорожі, де Сергій уже відчиняв двері фургона. Я заскочив всередину, і машина з визком шин зірвалася з місця.

​Я дивився на Лею, яка знову заплющила очі. Її рука безсило лежала на моєму зап'ясті, прямо на тому самому шрамі від кайданів.

​— Тепер ми квити, Вікторе, — промовив я, дивлячись у заднє скло на вогні клініки, що віддалялися. — Ти забрав мою свободу, я забрав свою жінку. Наступною я заберу свою доньку... і твою голову.

​«Saint-Cloud Academy» була зразком витонченої деспотії. Високі ковані ворота, камери на кожному кроці та охоронці, які більше скидалися на найманців, ніж на шкільних вахтерів. Віктор збудував для моєї доньки золоту клітку, але він забув, що я — професіонал із руйнування стін.

​Я не збирався грати в підпільні ігри. Сьогодні я мав намір зайти через головний вхід.

​— Ти впевнений, що це спрацює? — голос Леї тремтів. Вона сиділа поруч у машині, бліда, але з рішучим вогнем у очах. На її зап’ястях були свіжі бинти, приховані рукавами пальта.

​— Віктор тримається на зв’язках, Лео. Але я знайшов тих, кого він не зміг купити, — я поправив вузол краватки. — Сьогодні тут буде «державна перевірка антитерористичної безпеки». Під моїм особистим контролем.

​До воріт під’їхали три чорні мікроавтобуси з логотипами спецслужб. Це були люди Віталія та мої власні найманці, переодягнені в офіційну форму. Документи, які мені надав батько Леї перед своєю сповіддю, відкрили нам двері, про які Віктор навіть не підозрював.

​Ворота повільно розчинилися. Охорона академії, спантеличена раптовим візитом силових структур, не наважилася чинити опір.

​Ми йшли широким коридором, що пахнув воском і старовиною. Кожен мій крок відбивався від мармурової підлоги, як удари метронома, що відраховував останні хвилини влади Вернера над моєю дитиною.

​— Третій поверх, кабінет музики, — шепнув Сергій у навушник. — Вона там. З нею двоє охоронців Віктора.

​Я прискорив ходу. Лея ледь встигала за мною. Коли ми підійшли до масивних дубових дверей, я почув звуки фортепіано. Невпевнені, тонкі ноти... Вона грала ту саму мелодію, яку я колись насвистував Леї вечорами.

​Охоронці біля дверей вихопили зброю, але мої люди були швидшими. Два глухих удари — і шлях вільний.

​Я штовхнув двері.

​Аліса сиділа за великим чорним роялем. Вона виглядала такою маленькою в цьому величезному залі. Побачивши нас, вона підскочила, її очі розширилися від переляку, який миттєво змінився надією.

​— Мамо! — вона кинулася до Леї, і я побачив, як моя жінка опустилася на коліна, приймаючи доньку у свої обійми. Вони ридали обидві, і цей звук розривав мені душу більше, ніж два роки у в’язниці.