Розділ 39. Між небом і землею

​(Сон Леї у стані клінічної смерті)

​Світ навколо не мав меж. Не було стін маєтку, не було крижаного погляду Віктора, не було запаху ліків. Тільки нескінченне, золоте море високої трави, що гойдалася під теплим вітром. Повітря було настільки солодким, що його хотілося пити, як воду.

​І там, посеред цього золота, я побачила їх.

​Артем. Він стояв спиною до мене, але я впізнала б цей силует серед мільйонів. Його плечі були розслаблені, а волосся тріпав вітер. Він більше не носив панцир із дорогого смокінга — на ньому була проста світла сорочка. Він виглядав так, ніби всі ці роки пекла просто випарувалися, залишивши лише чисте світло.

​На його руках сиділа Аліса. Вона сміялася — так дзвінко, як ніколи в тому похмурому будинку. Вона пригорталася до його щоки своєю маленькою долонькою, і вони разом кружляли, босоніж ступаючи по м’якій землі.

​— Тату, дивись! — вигукнула Аліса, вказуючи в мій бік. — Мама! Мама йде!

​Артем зупинився. Він повільно повернувся до мене, і серце моє мало не вибухнуло від того, що я побачила в його очах. Там не було ненависті. Не було криги. Тільки безмежна, океанічна ніжність. Та сама, якою він грів мене п’ять років тому.

​— Лео! — гукнув він, простягаючи до мене вільну руку. — Ми чекаємо на тебе! Швидше, кохана, біжи до нас!

​Я хотіла кинутися вперед. Хотіла відчути тепло його шкіри, поцілувати маківку доньки, розчинитися в цьому щасті, про яке боялася навіть мріяти. Я зробила крок, другий... але мої ноги наче вросли в землю.

​Я глянула вниз і з жахом побачила, що з моїх зап’ясть тягнуться довгі, важкі червоні нитки. Вони йшли глибоко в землю, перетворюючись на кайдани. Кожен мій рух завдавав нестерпного болю, а червоне марево почало застилати це золоте поле.

​— Артеме! — закричала я, простягаючи до них руки. — Я не можу! Допоможи мені!

​— Тільки крок, Лео! Тільки один крок! — посміхався він, продовжуючи віддалятися, хоча здавалося, що він стоїть на місці.

​Я бачила, як вони стають прозорими, як сонячне світло проходить крізь них. Вони були щасливі, вони були в безпеці, але вони були там, куди мені ще не було дозволено увійти.

​Мене почало тягнути назад. Якась темна, холодна сила вхопила мене за плечі й потягнула у прірву, геть від сонця, геть від сміху Аліси. Я намагалася вчепитися за траву, за повітря, за його голос.

​— Не залишайте мене! — мій власний крик здушило в горлі. — Я хочу до вас! Будь ласка... я так втомилася боротися...

​Останнє, що я побачила перед тим, як золоте поле згасло, — це погляд Артема. Він не відпускав мене. Він наче передавав мені свою силу через простір.

​— Живи, Лео. Живи заради неї. Я знайду тебе.

​А потім прийшов холод. Різкий, металевий смак у роті й електричний розряд, що прошив моє тіло, змушуючи серце здригнутися від болю. Сон закінчився. Почалася реальність.

Свідомість поверталася до мене повільно, наче крізь товстий шар вати. Сон про золоте поле й Артема ще жеврів десь на периферії душі, але реальність вдарила різким запахом озону та хлорки.

​Я спробувала поворухнути рукою, щоб потерти очі, але зап’ястя різко смикнуло назад. Почувся металевий брязкіт. Я розплющила очі й заціпеніла.

​Це була не лікарня. Принаймні, не звичайна. Стіни були оббиті м’якими панелями кремового кольору, а замість вікна я побачила вузьку щілину під стелею, перетягнуту масивною сталевою решіткою. Я була прикута шкіряними ременями до металевого ліжка. Мої порізані руки були щільно забинтовані, але затиснуті в залізні кайдани, прикріплені до поручнів.

​— Де я?.. — мій голос був ледь чутним хрипом. — Хто-небудь!

​Я почала відчайдушно борсатися, ремені впивалися в шкіру, але вони тримали мертвою хваткою. Паніка накочувала хвилями, стискаючи горло. Віктор не просто врятував мене — він вибрав найстрашніший спосіб помсти. Він заховав мене там, де ніхто не почує мого крику.

​Двері — важкі, без ручки зсередини — відчинилися зі свистом. До палати увійшов чоловік у бездоганно білому халаті. Його обличчя було маскою професійної байдужості.

​— Де я? Відпустіть мене! Що ви зі мною робите? — я закричала, намагаючись дотягнутися до нього.

​Він не відповів. Навіть не глянув мені в очі. Він спокійно підійшов до крапельниці, перевірив налаштування і дістав шприц.

​— Хто ви? Де я ? Що зі мною ?— я ридала, дригаючи ногами, але він діяв з механічною точністю.

​— Пане Вернер особисто розпорядився про ваше лікування, — нарешті вимовив він сухим, безбарвним голосом. — У вас був важкий нервовий зрив. Спроба самогубства... Ви небезпечна для самої себе, пані. Ми просто допоможемо вам заспокоїтися.

​— Я не божевільна! Він забрав мою доньку! Він підставив людину! Послухайте мене! — я кричала до хрипоти, але медпрацівник уже вводив голку в мою вену.

​Я відчула, як крижана рідина миттєво розтікається по тілу. Світ почав плавитися. Стіни палати попливли, решітка на вікні розмилася в сіру пляму.

​— Де Аліса?.. — прошепотіла я, відчуваючи, як язик стає важким і неслухняним. — Де... Артем...

​— Спіть, — почулося як здалеку. — Тут вам ніхто не завадить відпочивати.

​Темрява знову почала засмоктувати мене, але цього разу вона не була золотою. Це була хімічна прірва, чорна діра, в якій Віктор вирішив поховати мою пам’ять і мою волю. Він перетворив мене на «живий труп», щоб я ніколи не змогла дати свідчення, щоб ніколи не знайшла доньку.

​"Артеме..." — була моя остання думка перед тим, як мозок вимкнувся. — "Він виграв. Він перетворив мене на привида, як колись тебе".

Артем

Квартира на околиці міста пахла пилом та дешевою кавою. Це було ідеальне місце, щоб зникнути — бетонна коробка, оформлена на ім'я людини, якої ніколи не існувало. На стінах замість картин висіли схеми активів Вернера, карти його маєтків та фотографії тих, хто продався йому за копійки.

​Я стояв біля вікна, спостерігаючи за дощем. П'ять років тому я був наївним юнаком, який вірив у закон. Сьогодні я — «державний зрадник» у розшуку. Віктор знову використав ту саму схему, але він забув одну деталь: я вже був у пеклі, і я знаю, як там облаштуватися.