Розділ 38. Сейф у левовій пащі

​Повернувшись до маєтку, я відчувала себе так, ніби йду по мінному полю. Кожен погляд охоронця здавався мені прицілом, кожна тінь у коридорі — самим Віктором. Але страх за Артема зараз відступив на другий план, поступившись місцем холодному материнському розпачу.

​Де моя донька?

​Я забігла до своєї кімнати, серце калатало в самих вухах. Компромат, який дав батько, я сховала у подвійне дно своєї валізи, прикривши його дитячими речами Аліси. Це була моя єдина зброя, але зараз вона була безглуздою, поки моє серце було в руках Віктора.

​

​Я переконалася, що коридор порожній, і ковзнула до кабінету Віктора. Тут завжди пахло дорогим тютюном і владою. Я ніколи не заходила сюди без дозволу — це була його святиня, територія, де він вершив долі.

​Мій погляд одразу впав на його ноутбук, що лежав на масивному столі з червоного дерева. Я знала, що Віктор педантичний. Якщо Аліса в пансіонаті, там має бути лист-підтвердження, бронь літака або рахунок за охорону.

​Пальці тремтіли, коли я торкнулася сенсорної панелі. Пароль.

Звісно, він не був простим. Я спробувала дату нашого весілля — помилка. Дату народження Аліси — помилка. Я заплющила очі, намагаючись згадати, що для цієї людини є найважливішим. Його его.

​Я ввела назву його першої великої компанії, з якої почалася його імперія. Доступ дозволено.

​

​Мене пересмикнуло від огиди, але я почала швидко переглядати останні файли та пошту. Мої очі бігали по рядках: акції, офшори, замовні статті проти Романова... І ось воно.

​Лист від «Saint-Cloud Academy».

«Пане Вернер, ми підготували окремий корпус для вашої доньки. Охорона забезпечена згідно з вашими інструкціями. Доступ матері — лише за вашим письмовим підтвердженням».

​Це приватний інтернат-фортеця в передмісті. Заклад для дітей тих, кому є що приховувати.

​Я швидко сфотографувала екран на свій телефон. Мої руки так тремтіли, що перші два кадри вийшли розмитими.

— Давай же, Лео, швидше... — шепотіла я собі під ніс.

​Раптом я почула звук двигуна під вікном. Потім — гуркіт вхідних дверей. Віктор повернувся. І він був не один — я чула його владний голос, що давав розпорядження охороні.

​Я швидко закрила всі вкладки, вимкнула екран і хотіла вибігти з кабінету, але кроки вже були зовсім близько. Якщо він застане мене тут — усе скінчено. Він зрозуміє, що я знаю.

​Я озирнулася довкола. Єдиний вихід — за важку оксамитову штору біля панорамного вікна. Я пірнула туди за секунду до того, як ручка дверей повернулася.

​Я затамувала подих, притиснувшись до холодного скла. Через тонку щілину в тканині я бачила, як Віктор увійшов до кімнати. Він кинув ключі на стіл, підійшов до ноутбука і... завмер. Він провів рукою по кришці, наче відчуваючи тепло моїх пальців, яке ще не встигло зникнути.

​— Леоноро, — тихо промовив він, і в його голосі почулася така зловісна ніжність, що в мене заніміли ноги. — Я ж знаю, що ти десь тут. Не змушуй мене грати в хованки. Це погано закінчиться для нашої доньки.

Я вийшла з-за штори повільно, наче у сповільненій зйомці. Мої пальці до болю стискали руків’я тонкого ножа для паперу, який я встигла схопити зі столу секундою раніше. Лезо блиснуло в тьмяному світлі кабінету — крихка смужка сталі проти монстра, який тримав у заручниках моє життя.

​— Де моя донька, Вікторе? — мій голос не тремтів, він був мертвим. Порожнім. — Скажи мені адресу, або я клянуся... я вб'ю тебе прямо тут.

​Віктор завмер, а потім його обличчя розпливлося в огидній, зверхній посмішці. Він кинув піджак на крісло і почав повільно, по-хижацькому насуватися на мене.

​— Ти? Вб’єш мене? — він коротко, сухо розсміявся. — Леоноро, ти не здатна навіть муху образити. Ти — теплична квітка, яку я плекав п’ять років. Ти тримаєш цей ніж так, ніби він важить тонну. Ну ж бо, зроби крок. Спробуй.

​Він підходив усе ближче. Його очі світилися холодною впевненістю. Він знав мою слабкість. Він знав, що я не вбивця. Він збирався просто відібрати ніж, зламати мій опір і зачинити мене в золотій клітці назавжди, поки Аліса зникатиме десь у швейцарських лісах.

​— Зупинись, — прошепотіла я. — Вікторе, не підходь.

​— Інакше що? — він був уже за крок від мене. Його рука потягнулася до мого зап'ястя. — Ти програла, люба. Артем у бігах, Аліса в безпеці від нього, а ти... ти залишишся зі мною. До кінця.

​У цю мить у моїй голові настав абсолютний спокій. Я зрозуміла: я не можу вбити його. Охорона скрутить мене раніше, ніж він впаде, і тоді Алісу не врятує ніхто. Але я можу забрати в нього те єдине, що він досі вважає своєю власністю. Себе.

​Я не можу вийти через двері, але я можу змусити ці двері відчинитися.

​Я різко розвернула лезо до власного зап’ястя.

​— Ні, Вікторе. Ти програв.

​Одним різким, відчайдушним рухом я провела сталлю по тонкій шкірі. Спочатку не було болю — лише дивне відчуття холоду, а потім... гаряча, густа кров хлинула на білий мармур підлоги, забризкуючи мої туфлі й край його дорогого столу.

​Віктор завмер. Його очі округлилися від справжнього, первісного жаху. Сміх застряг у нього в горлі.

​— Що ти накоїла?! Леоноро! — він кинувся до мене, але я відступила, відчуваючи, як сили миттєво витікають з мене разом із цим червоним потоком.

​— Тепер... — я почала осідати на підлогу, світ перед очима закрутився, стаючи сірим. — Тепер ти везтимеш мене в лікарню... Вікторе. Тобі доведеться... відчинити ворота.

​— Боже, ні! Маріє! Охорону! Швидше! — його голос зривався на крик, він намагався затиснути мою руку своїми тремтячими пальцями, але кров продовжувала пульсувати, малюючи на підлозі карту моєї втечі.

​Я відчувала, як моє тіло стає невагомим. Шум у вухах ставав дедалі гучнішим, перетворюючись на океанський гул. Я знала: зараз він не зможе мене зачинити. Зараз почнеться хаос, приїде швидка, поліція... Це був мій єдиний шанс подати знак Артему. Мій єдиний шанс вирватися.