Розділ 35. Холодний коридор

​(Від особи Леї)

​Я притиснула до обличчя холодний вологий рушник, намагаючись зупинити тремтіння. У дзеркалі на мене дивилася жінка з очима, повними відчаю. Я ретельно поправила грим, приховуючи сліди сліз та той самий синяк, і зробила глибокий вдих. Я не дозволю йому побачити мою поразку. Я маю повернутися до Аліси.

​Я відчинила двері вбиральні й вийшла в довгий, приглушено освітлений коридор, що вів до головної зали. Але не встигла я зробити й кількох кроків, як тінь відокремилася від стіни.

​Артем.

​Він стояв, перегородивши мені шлях, засунувши руки в кишені штанів. Без своєї сліпучої супутниці він виглядав ще більш похмурим. Його погляд повільно пройшовся по моїй фігурі — від подолу синьої сукні до очей, і затримався на щоці, яку я так старанно ховала.

​— Тобі не личить цей колір, Лео, — сказав він крижаним тоном. Його голос у порожньому коридорі звучав як вирок. — Синій підкреслює твою блідість. І те, як погано твій чоловік намагається загладити свою провину.

​— Що тобі потрібно ,Артеме? — я намагалася говорити твердо, але голос зрадницько здригнувся. — Йди до своєї... нареченої. Вона, мабуть, зачекалася.

​Артем зробив крок до мене, змушуючи мене відступити до стіни. Він навис наді мною, і я знову відчула цей магнетизм, змішаний із загрозою.

​— Ревнуєш? — він гірко всміхнувся, і в його очах спалахнув небезпечний вогонь. — Тобі боляче бачити мене з іншою? А тепер уяви, що відчував я два роки в камері, знаючи, що кожної ночі до тебе торкається Вернер. Відчуваєш цей присмак? Це твоя власна отрута, Лео.

​— Ти не знаєш нічого... — прошепотіла я, відчуваючи, як стіна тисне мені в спину.

​— Мені байдуже на правду! — він раптом перехопив мої руки й притиснув їх до стіни над моєю головою, так само як у майстерні, але цього разу в його рухах не було пристрасті — лише чиста, недистильована лють. — Ти обрала свій бік п’ять років тому. Ти обрала гроші вбивці. Тож не смій зараз грати роль жертви.

​Він наблизився до мого вуха, обдаючи гарячим диханням.

— Моя наречена — донька одного з моїх головних акціонерів. Вона розумна, вірна і, на відміну від тебе, не має секретів, які можуть знищити людину. Завтра я підпишу папери, які залишать твого чоловіка на вулиці. А потім я подивлюся, як швидко ти прибіжиш до моїх дверей, коли тобі не буде чим платити за приватний садочок Аліси.

​Я з силою вирвала руки.

— Ти став чудовиськом, Артеме. Ти нічим не кращий за Віктора.

​— Можливо, — відрізав він, поправляючи піджак. Його обличчя знову стало кам’яною маскою. — Але я — чудовисько, яке ти сама створила. Повертайся до свого господаря, Лео. Вистава ще не закінчена.

​Він розвернувся і пішов, не озирнувшись. Я залишилася в коридорі, хапаючи ротом повітря. Кожен його удар був влучним. Він знав, куди бити. І найстрашніше було те, що він мав рацію: я була в пастці, яку збудувала власноруч.

Слова Артема про «чудовисько, яке я створила», випалили останню опору в моїй душі. Коридор почав звужуватися, стіни — насуватися, а світло кришталевих люстр стало нестерпно яскравим, ріжучим, наче лезо бритви.

​Я відчула, як серце зробило дикий стрибок і застрягло десь у горлі. Повітря... мені знову не вистачало повітря. Легені наче наповнилися свинцем. Це був він — той самий знайомий жах, панічна атака, яка накочувала, як цунамі.

​Я не могла повернутися в залу. Не могла бачити Віктора, не могла бачити Артема з тією жінкою. Мені потрібно було розірвати це коло.

​Я кинулася до бічних дверей, що вели на задній двір маєтку. Вибігла на вулицю, ігноруючи холодний нічний вітер. Мої підбори цокотіли по асфальту під’їзної доріжки. Перед очима все пливли плями: чорний костюм Артема, золота сукня Каріни, кров на кухні...

​— Дихай... Лео, дихай... — шепотіла я, але замість вдиху виривався лише хрип.

​Я не бачила куди біжу. Сльози застилали очі, а в голові шумів ультразвук. Я вискочила за межі воріт маєтку, на головну дорогу. Там було темно, лише рідкісні ліхтарі вихоплювали шматки мокрого асфальту.

​Я просто хотіла втекти. Від усіх них. Від брехні, від болю, від самої себе.

​Раптом темряву розірвало сліпуче біле світло. Різкий скрегіт гальм розрізав нічну тишу, наче тисяча ножів по склу. Я завмерла, прикриваючи обличчя руками. Час уповільнився. Я встигла відчути лише запах паленої гуми та сильний удар у бік, який відкинув мене на холодне каміння.

​Світ перевернувся. Останнє, що я почула — це звук дверей авто, що відчинилися, і чийсь відчайдушний крик, який здавався таким далеким, наче з іншого життя. А потім настала тиша. Глибока, чорна і нарешті... спокійна.

​Лея

​Я вийшов на терасу, щоб запалити сигарету і вгамувати лють, яка все ще кипіла в мені після розмови з Леєю. Я бачив, як вона вибігла — бліда, зі скляними очима. Моє серце підказало: щось не так.

​Я кинув сигарету і пішов слідом. Я бачив її синю сукню, що миготіла між деревами. Вона бігла так, наче за нею гналися всі демони пекла.

​— Лео! Стій! — крикнув я, прискорюючи біг.

​Я вискочив на дорогу якраз у той момент, коли фари позашляховика вихопили її тендітну фігуру.

​— НІ-І-І! — мій крик розірвав ніч, але було пізно.

​Тіло Леї, наче зламана лялька, відлетіло на узбіччя. Я бачив це так чітко, ніби в сповільненій зйомці. Моя "наречена", мої гроші, моя помста — все це в одну мить перетворилося на ніщо.

​Я добіг до неї за кілька секунд. Вона лежала на мокрій траві, її синя сукня здавалася чорною в темряві, а по обличчю стікала тонка цівка крові, змішуючись із дощем.

​— Лео... Леоноро, подивися на мене! — я впав перед нею на коліна, мої руки тремтіли, боячись торкнутися її, щоб не зашкодити ще більше. — Дихай, благаю, дихай!

​Я притиснув її голову до своїх грудей, забувши про все на світі. У цю секунду я зрозумів: якщо вона не розплющить очі, моя помста втратить будь-який сенс. Бо без неї світ був просто величезною, холодною в'язницею.