Розділ 34. Подвійна зрада

​(Від особи Леї)

​Наступного дня дім Вернерів наповнився фальшивим затишком. Приїхала Каріна з Сергієм та їхнім маленьким Макаром. На поверхні все виглядало ідеально: чоловіки в кабінеті обговорювали контракти, діти галасували в ігровій, а на столі чекала вишукана вечеря. Сергій з Віктором ладнали чудово — вони були партнерами вже багато років, і Віктор завжди довіряв йому як собі.

​— Приходьте обов'язково на день народження Макара, — посміхався Сергій за столом. — Аліса та Макар так здружилися в садочку, буде шкода, якщо вона пропустить свято.

​Я кивала, намагаючись тримати обличчя, хоча кожен рух м’язів на щоці відгукувався болем під товстим шаром консилера.

​Після вечері, поки чоловіки палили сигари, ми з Каріною вийшли в сад. Я більше не могла тримати це в собі. Мені потрібна була підтримка єдиної близької людини.

​— Каріно... Артем повернувся, — прошепотіла я, дивлячись на темні кущі троянд. — Він тут, у місті. Він намагається знищити Віктора.

​Я чекала на шок, на запитання. Але Каріна лише відвела очі. Її мовчання було занадто довгим.

​— Ти знала? — я відчула, як холодна хвиля прокотилася тілом.

​— Лею... так, я знала, — вона зітхнула, не дивлячись на мене. — Сергій співпрацює з ним уже кілька місяців. 

​Я відступила на крок, наче вона мене вдарила.

— Ти знала, що він повернувся, знала, що він збирався зробити, і мовчала? Ти дивилася, як я мучуся ці роки, і жодного разу не натякнула?!

​— Я не хотіла, щоб ти переживала! Сергій просив не втручатися, це великі гроші, Лею..

​— Гроші? — я виплюнула це слово. — Ти така ж, як вони. Ти зрадниця, Каріно! Ти знала, що Віктор робив зі мною, і грала в цю гру за моєю спиною. 

​— Лею, послухай...

​— Йди геть! — закричала я, не стримуючись.

​Каріна в сльозах побігла до будинку. За кілька хвилин я почула, як зачинилися двері їхнього авто. Вони поїхали, залишивши по собі присмак попелу. Навіть дружба виявилася частиною бізнес-плану.

​

​Минуло кілька годин. Я вклала Алісу, але сон не йшов. У будинку панувала дивна тиша. Спрага погнала мене вниз, на кухню.

​Спускаючись сходами, я почула дивні звуки. Тяжке дихання, приглушені стогони та ритмічний шурхіт. Я завмерла біля  дверей, сподіваючись, що мені почулося. Але те, що я побачила, змусило мій шлунок стиснутися від огиди.

​Біля кухонного острова Віктор... він брав нашу няню, Марію, прямо там, грубо притиснувши її обличчям до мармурової стільниці. Марія лише безпорадно вхопилася за край столу.

​Віктор повернув голову і помітив мене в дверях. На його обличчі не було ні сорому, ні каяття. Навпаки, його очі блиснули тваринним задоволенням. Він не тільки не зупинився — він почав рухатися ще жорсткіше, навмисно дивлячись мені в очі, наче демонструючи свою владу і мою нікчемність.

​— Тобі щось потрібно, люба? — прохрипів він, не перериваючи свого заняття.

​Мене ледь не знудило. Ця картина була настільки брудною та принизливою, що я відчула фізичний біль. Я знала ,що в нього є повії....але з нашою нянею ..це занадто .

​Я розвернулася і, ледь не падаючи, побігла назад у свою кімнату. Я зачинилася на всі замки, притулившись до дверей. Гіркота підступала до горла.

Зрадниця-подруга. Чоловік-ґвалтівник. Артем, який вважає мене ворогом.

​У цьому світі я була абсолютно сама. 

Ранок зустрів мене сірим небом і відчуттям повної спустошеності. Після побаченого вночі на кухні, кожен предмет у цьому домі здавався мені брудним. Я механічно збирала Алісу до садочка, намагаючись не дивитися на свої руки, що тремтіли. Марія, та сама няня, сьогодні не вийшла — Віктор відіслав її кудись, мабуть, щоб не муляти мені очі. Або щоб приховати сліди свого скотства.

​Двері дитячої відчинилися, і на порозі з’явився Віктор. Він виглядав свіжим, ідеально виголеним, у дорогому костюмі — наче й не було нічного жаху. Його спокій був просто знущанням.

​— Ввечері ми йдемо до Сергія та Каріни на день народження Макара, — кинув він, перевіряючи запонки на манжетах. — Будь готова до шостої. Одягни те сине плаття, яке я тобі купив у Парижі.

​Я затягнула пасок на плащику Аліси трохи сильніше, ніж треба, і нарешті підняла на нього очі.

​— Я нікуди не піду, Вікторе. У нас із Каріною вчора сталася сварка. Я не збираюся переступати поріг їхнього дому і робити вигляд, що все гаразд.

​Віктор повільно підійшов до мене. Аліса відчула напругу і притиснулася до моєї ноги. Він опустився на одне коліно перед дівчинкою і погладив її по голові, але його погляд був прикутий до мене — холодний, як сталь ножа.

​— Ти підеш, Леоноро, — процідив він тихим, але небезпечним голосом. — Це свято — не про дитячі ігри. Там будуть люди, від яких залежить майбутнє моїх останніх активів. Сергій — моя єдина зачіпка, щоб втриматися на плаву.

​— Мені байдуже на твій бізнес! Після того, що ти зробив з нашою нянею... — я замовкла, бо Аліса дивилася на нас своїми величезними очима.

​— Ти. Підеш. Туди, — повторив він, підводячись і стаючи на повен зріст. Його тінь накрила нас обох. — І ти будеш посміхатися. Ти будеш тримати мене за руку. Ми будемо грати ідеальну, щасливу сім’ю Вернерів. Якщо я помічу хоча б тінь невдоволення на твоєму обличчі — буде погано. Це не прохання, Лео. Це наказ.

​Він розвернувся і вийшов, залишивши по собі аромат одеколону, від якого мене знудило.

​Я залишилася стояти посеред кімнати, стискаючи маленьку ручку доньки. Моя лють випалювала мене зсередини. Він хотів виставити нас як декорації до своєї вистави, коли весь його світ руйнувався.

​— Мамо, ми підемо до Макара? — тихо спитала Аліса.

​— Підемо, сонечко... — я зглотнула клубок у горлі. — Ми підемо. 

Маєток Каріни та Сергія сяяв вогнями, наче різдвяна вітрина, хоча на душі в мене була полярна ніч. Територія була перетворена на справжню казку для дорослих і дітей: сотні гірлянд теплими вогниками обплітали столітні сосни, у повітрі плавали величезні білі кулі, а навколо басейну розставили шатра з вишуканими фуршетними столами.