Розділ 32. Колір болю та істини

​(Від особи Леї)

​Ранок почався оманливо спокійно. Віктор поїхав ще вдосвіта — мабуть, рятувати залишки своєї імперії. Ми з Алісою снідали вдвох, і я з усіх сил намагалася посміхатися, щоб вона не помітила синяк, який я ретельно замаскувала товстим шаром гриму.

​Після садочка я поїхала до своєї майстерні. Це було єдине місце, де я не була «пані Вернер». Невелике горище з великими вікнами, заставлене полотнами та просочене запахом олії та розчинника.

​Я малювала запекло. На полотні народжувалася жінка. Її обличчя було розмитим, але очі... очі кричали. Вона була закута в прозорі крижані ланцюги. Це була я.

​Серце стискалося від кожної згадки про вчорашню зустріч. Моя брехня Артему про доньку була наче камінь на шиї. Я бачила його шрами, бачила, як він зламаний, і все одно збрехала. Бо страх перед Віктором і страх перед новим, жорстоким Артемом паралізував мене.

​Я ввімкнула оперу на повну гучність. Велична, трагічна музика заповнювала простір, допомагаючи мені вилити біль на полотно. Я працювала спиною до дверей, повністю занурена в хаос фарб.

​

​— Не знав, що ти так прекрасно малюєш, Лео.

​Голос пролунав прямо над вухом, перекриваючи високі ноти сопрано. Я здригнулася так сильно, що пензель випав з рук, залишивши на моїй білій сорочці яскраво-червону смугу, схожу на рану.

​Я різко розвернулася. Біля входу, спершись на одвірок, стояв Артем. У темному пальті, з тим самим непроникним виразом обличчя.

​— Артеме? — я притиснула долоні до грудей, намагаючись втихомирити серце. — Як ти... Як ти тут опинився? Як ти знайшов це місце?

​Я була в шоці. Майстерня була моєю таємницею, про яку навіть Віктор знав лише побіжно.

​— У цьому місті більше немає місць, де я не міг би тебе знайти, — він повільно підійшов ближче, ігноруючи мій переляк. Його погляд зупинився на картині. — Похмуро. Дуже багато болю для жінки, у якої є «все», про що можна мріяти.

​Він зробив ще крок, опинившись у моєму особистому просторі. Я відчула його тепло і той самий запах, який марив мені в снах п'ять років.

​— Чого ти хочеш? — прошепотіла я, відступаючи до вікна. — Ти ж сказав, що забереш усе. Ти прийшов забрати і це приміщення?

​Артем подивився мені в очі, і на мить у його погляді промайнуло щось інше — не ненависть, а глибока, задавнена туга.

​— Я прийшов спитати, Лео... Чому ти вчора так відчайдушно брехала мені в очі? — він простягнув руку і повільно, майже невагомо, провів пальцем по моїй щоці, саме там, де під гримом ховався слід від удару Віктора.

​Я затамувала подих. Він знав. Або відчував.

Я відчула, як від дотику його пальців до моєї щоки по тілу пройшов розряд — не страху, а якогось болісного впізнавання. Мені хотілося відсахнутися, сховатися, але я раптом зрозуміла: я втомилася тікати. Втомилася від криків Віктора, від власної брехні, від цієї нескінченної війни.

​Я зробила глибокий вдих і змусила себе заспокоїтися.

​— Ця майстерня — не просто приміщення, Артеме, — я тихо опустила очі й підняла пензель з підлоги. — Це останнє місце, де я не маю бути "ідеальною дружиною" чи "соціальним проектом" Вернера. Тут немає камер, немає пліток... тут я можу бути просто собою. Навіть якщо ця "я" зараз виглядає як на моїй картині — розбитою і закутою в лід.

​Я вимкнула музику. У майстерні запала густа, майже відчутна тиша, яку порушував лише шум дощу за вікном.

​Артем не відійшов. Він продовжував розглядати полотно, і його профіль у напівтемряві знову нагадав мені того хлопця, якого я колись знала.

​— Ти завжди була чесною лише на папері або на полотні, — сказав він, і цього разу в його голосі не було колишньої отрути. Лише втомлений спокій. — Я пам’ятаю твої начерки в моєму старому блокноті. Ти малювала мене, коли я спав.

​Я гірко посміхнулася, згадуючи ті часи.

— Тоді світ здавався простішим. Ми думали, що талант і кохання — це все, що нам потрібно. Ми не знали, що світ Вернерів перемеле нас і не помітить.

​— Мене він перемолов буквально, — Артем нарешті опустив руку і відійшов до вікна, заклавши руки в кишені пальта. — А тебе він перетворив на золоту пташку. Але я дивлюся на тебе зараз, Лео... і не бачу золота. Я бачу лише тінь тієї дівчини.

​Я підійшла до столу, взяла ганчірку і почала повільно витирати руки від фарби.

— Ти бачиш те, що залишилося. П’ять років — це довгий термін для того, щоб навчитися мовчати. Віктор дав мені безпеку для дитини, але він забрав у мене повітря. Ця майстерня — мій кисневий балон.

​Артем мовчав. Він дивився на дощ, і я бачила, як напружені його плечі. У цей момент між нами не було бізнес-війни чи боргів. Були лише двоє людей, чиї долі були понівечені однією і тією ж людиною.

​— Чому ти не пішла раніше? — запитав він, не повертаючись. Його голос був глухим. — Невже комфорт був вартий цього болю в твоїх очах?

​Я ледь не вимовила: "Бо я рятувала твою доньку від його гніву". Але вчасно прикусила язика.

​— Не все так просто, Артеме. Є речі, дорожчі за власний комфорт. Є життя, які важливіші за моє власне.

​Він повільно розвернувся. На мить у його погляді промайнуло розуміння — те саме, старе, коли нам не потрібні були слова.

​— Я не збирався забирати у тебе це місце, — сказав він тихо. — Я просто хотів побачити, чи залишилося в тобі хоч щось справжнє.

​— І що ти побачив? — я затамувала подих.

​Артем підійшов ближче, зупинившись за крок від мене. Його очі вивчали кожну рису мого обличчя, наче намагалися запам’ятати мене наново.

​— Я побачив жінку, яка втомилася брехати сама собі.

Тиша в майстерні стала нестерпною. Вона тиснула на плечі, примушуючи повітря вібрувати від усього того, що ми не сказали один одному за ці п’ять років. Артем зробив крок до мене, і його тінь накрила моє полотно.

​— Скажи мені правду, Лею, — його голос був низьким, майже благальним, попри всю його зовнішню силу. — Просто один раз. Без Вернера, без бізнесу, без цієї гри в «пані та в’язня». Чому ти тоді залишилася з ним? Чому ти зараз так дивишся на мене?