Розділ 31. Руйнування останньої ілюзії

​(Від особи Леї)

​Повітря в маєтку здавалося густим, як кисіль. Охоронці біля дверей навіть не дивилися мені в очі — вони просто стояли, як кам'яні статуї, відчуваючи бурю, що зріла всередині.

​— Пан Віктор чекає на вас у кабінеті, пані Леоноро, — сухо кинув начальник охорони.

​Я відчула, як холодний піт прокотився по спині. Крок за кроком я піднімалася сходами, і кожен звук власного серця віддавався в скронях болісним пульсом. Коли я відчинила важкі дубові двері кабінету, запах віскі та сигаретного диму вдарив мені в обличчя.

​Віктор сидів у своєму кріслі. Перед ним стояв напівпорожній графин. Він не кричав. Його спокій був страшнішим за будь-який істеричний крик.

​— Де ти була? — тихо запитав він, не піднімаючи погляду.

​— Я... я їздила в торговий центр, хотіла купити Алісі кілька речей на весну, — голос зрадницько затремтів.

​Віктор нарешті підвів очі. Вони були налитими кров'ю. Він повільно дістав з кишені кілька фотографій і кинув їх на стіл. На них була я — біля входу в офіс «A-G Group».

​— Навіщо ти їздила до Романова? — запитав він, і я побачила, як на його шиї здулася жила.

​— Я хотіла попросити його залишити нас у спокої! Я хотіла врятувати твій бізнес! — я вигукнула перше, що спало на думку.

​— Брехня! — він різко встав, і крісло з гуркотом відлетіло назад. — Ти їздила до нього, бо ти все ще кохаєш цього в'язня! Ти п'ять років спиш у моєму домі, їси мій хліб і мариш ним!

​— Ти божевільний, Вікторе! Тобі треба лікуватися! — я зробила крок назад, намагаючись намацати ручку дверей.

​Ці слова вивели його з останніх залишків рівноваги. Він підскочив до мене за секунду, схопивши за плечі.

​— Божевільний?! — закричав він мені прямо в обличчя. — Я п'ять років не торкався тебе! П'ять років я грав у твою гру про «незалежність» і «просто жити заради дитини»! Я виконував кожну твою примху, я дав цій дитині своє прізвище! І яка твоя вдячність?! Ти біжиш до нього за першої ж нагоди!

​— Я ненавиджу тебе! — я крикнула це з такою силою, що мені стало боляче в грудях. — Я ненавиджу кожен день, проведений у цьому домі! Кожну секунду, коли мені доводилося вдавати твою дружину! Ти — монстр, Вікторе!

​Його обличчя перекосилося від дикої люті. Він замахнувся і з усієї сили вдарив мене по обличчю.

​Світ похитнувся. У вухах зашуміло, і я впала на килим, відчуваючи гострий присмак крові на губі. Біль був нестерпним, але ще сильнішим було усвідомлення: це кінець. Маска «турботливого чоловіка» остаточно спала. Тепер я була просто його здобиччю.

​Я лежала на підлозі, дивлячись на його дорогі туфлі, і в голові була лише одна думка: «Аліса». Я маю забрати її і тікати. Зараз. Цієї ж хвилини. Бо наступного разу він може мене просто вбити.

​Віктор важко дихав, дивлячись на свою руку, наче сам злякався того, що зробив, але я вже не чекала на його вибачення. Я почала повільно відповзати до дверей, збираючи залишки сил для останнього ривка.

Віктор не дав мені підвестися. Він схопив мене під руки і ривком підняв з підлоги, почавши трясти так сильно, що моя голова мотилялася з боку в бік. Його пальці впивалися в мою шкіру, залишаючи майбутні синці.

​— Слухай мене уважно, Леоноро! — просичав він, і його очі, налиті кров'ю, були в сантиметрах від моїх. — Якщо ти хоча б спробуєш втекти... якщо ти зробиш хоч крок до воріт без мого дозволу — я заберу Алісу. Ти більше ніколи не побачиш її обличчя. Я знайду твого Романова і вб'ю його своїми руками. А тебе... тебе я знищу так, що ти благатимеш про смерть. Ти зрозуміла?!

​Я заціпеніла від жаху. Це не був той Віктор, з яким можна було домовитися. Це був звір, загнаний у кут.

​— Зрозуміла... — прошепотіла я крізь сльози. — Я не тікатиму. Тільки відпусти... Будь ласка.

​Він штовхнув мене від себе. Я вхопилася за край столу, щоб не впасти знову. Віктор відвернувся до вікна, важко дихаючи, а я, не чекаючи ні секунди, вибігла з кабінету.

​Обійми, що дають сили

​Я влетіла до дитячої кімнати і притиснулася спиною до дверей. Мої губи тремтіли, щока палала від удару, а в очах стояли сльози, які я не могла зупинити.

​— Мамо?

​Аліса сиділа на ліжку серед своїх іграшок. Побачивши мене, вона миттєво відкинула ляльку вбік і підбігла. Її маленьке обличчя перекосилося від хвилювання.

​— Мамо, чому ти плачеш? Хто тебе образив? — вона обхопила моїми руками свої маленькі долоньки і зазирнула в очі з такою дорослою тугою, що моє серце розірвалося.

​Я опустилася на коліна і міцно притиснула її до себе. Вона пахла дитячим шампунем і спокоєм — єдиним спокоєм, який залишився в моєму житті.

​— Все добре, маленька... Просто мама дуже втомилася, — я цілувала її волосся, намагаючись сховати обличчя.

​— Не плач, я з тобою, — Аліса гладила мене по голові, так само як я гладила її, коли їй снилися кошмари. — Ми підемо гуляти завтра?

​— Так, сонечко... Ми обов'язково підемо.

​Ми сиділи так довго, обнявшись на килимі. У ці хвилини я зрозуміла одну страшну річ: я в пастці.

Віктор — божевільний тиран, який готовий піти на вбивство.

Артем — крижаний месник, який ненавидить саму згадку про сім'ю Вернера і вважає мою доньку чужою кров'ю.

​Мені не було місця поруч із жодним із них. Віктор знищить мене за любов до минулого, а Артем — за мою брехню в теперішньому.

​"Ми маємо втекти," — стукало в моїй голові. — "Не до Артема. Не до Віктора. А просто в нікуди. Туди, де нас ніхто не знайде".

​Але де знайти це місце, коли у тебе немає ні документів, ні грошей, а за вікном стоїть приватна армія чоловіка, який щойно пообіцяв тебе вбити?

Артем

Нічний клуб задихався від басів, неонового світла та запаху дорогого алкоголю. Ми сиділи у VIP-кабінці, відгороджені від натовпу тонованим склом. Віталій та ще двоє наших партнерів емоційно обговорювали завтрашній штурм активів Вернера.

​— Завтра вранці його страхова компанія офіційно оголосить про неплатоспроможність, — Віталій перекрикував музику, перегортаючи цифри на планшеті. — Артеме, це фініш. Він не зможе виплатити застави. Його просто розірвуть кредитори.