Розділ 29.Бал-маскарад Мертвих Почуттів

​Кришталеві люстри Гранд-Опера сяяли так яскраво, що сліпили очі. Зал був заповнений тими самими обличчями: лицемірні усмішки, діаманти, що коштували більше, ніж життя звичайної людини, і запах шампанського, що змішувався з ароматом дорогих сигар.

​— Твій вихід, Артеме, — тихо сказав Віталій, поправляючи мою краватку. — Пам'ятай: ти більше не жертва. Ти — мисливець.

​Я зробив глибокий вдих. Гнів, який я роками виплекав у камері, зараз перетворився на холодний лід. Я розправив плечі. На мені був смокінг від найкращого кравця світу, а на обличчі — маска абсолютної, крижаної впевненості.

​Коли я увійшов до зали, музика, здавалося, стала тихішою. Я відчував, як по натовпу прокотилася хвиля шепоту. Люди розступалися, не розуміючи, хто цей чоловік, який випромінює таку небезпечну силу.

​

​Я побачив їх у самому центрі. Віктор Вернер стояв біля сцени, тримаючи келих, і щось самовпевнено розповідав мерії. А поруч із ним... Лея.

​Вона виглядала божественно. Довга сукня кольору нічного неба, діамантове намисто на шиї — наче нашийник, що підкреслював її статус власності Вернера. Вона посміхалася, але я бачив, що ця посмішка не торкалася її очей. Вона була прекрасною, мертвою статуєю.

​Я почав повільно йти до них. Крок за кроком.

​Першим мене помітив Віктор. Його обличчя, зазвичай кам'яне, на мить здригнулося. Він примружився, намагаючись впізнати в цьому владному чоловікові того обірванця, якого він кинув за ґрати.

​— Пане Вернер, — мій голос пролунав над залом, як удар сталі об сталь.

​Віктор зблід. Його пальці так стиснули ніжку келиха, що вона ледь не тріснула.

— Романов?.. — прохрипів він. — Неможливо. Ти маєш бути...

​— Де? У могилі? Чи в камері? — я підійшов впритул, ігноруючи всіх навколо. — Як бачите, я вмію повертатися.

​

​У цей момент Лея розвернулася на звук мого голосу.

​Я побачив, як з її обличчя миттєво зникли всі фарби. Вона ледь не впустила свій бокал. Її зіниці розширилися, а дихання зупинилося. Вона дивилася на мене так, наче бачила привида.

​— Артем... — її губи здригнулися. У цьому одному слові було стільки болю, шоку і... надії?

​Але я не дав собі розслабитися. Я подивився на неї крижаним, байдужим поглядом, наче вона була просто випадковою перехожою, а не жінкою, заради якої я був готовий померти. Цей погляд став для неї гострішим за ніж.

​— Доброго вечора, пані Вернер, — я ледь помітно нахилив голову, знущально підкреслюючи її нове прізвище. — Виглядаєте чудово. Видно, що життя з "важливою людиною" пішло вам на користь.

​Я бачив, як вона здригнулася від цих слів. Її очі наповнилися сльозами, які вона відчайдушно намагалася стримати.

​

​Навколо нас уже зібрався натовп. Всі відчували, що відбувається щось грандіозне.

​— Що ти тут робиш? — Віктор нарешті оговтався і спробував повернути собі владний тон. — Охорона! Виведіть цього...

​— Не поспішай, Вікторе, — я зробив крок до нього, стаючи майже впритул. — Я тут як головний спонсор цього вечора. Я власник "A-G Group". Тієї самої компанії, яка сьогодні вранці викупила твій основний кредитний портфель.

​Зал ахнув. Віктор похитнувся, наче від фізичного удару.

​— Тепер, — я підняв свій келих, дивлячись прямо в його перелякані очі, а потім на розбиту Лею, — я буду вирішувати, чи буде у тебе завтра сніданок, чи ти підеш звідси з порожніми кишенями. За твоє здоров'я, Вікторе. І за твою... чудову сім'ю.

​Я відпив ковток, не зводячи з них очей. Це було феєрично. Це була та сама мить, заради якої я пройшов крізь пекло. Але чомусь, дивлячись на зблідлу Лею, я не відчув тієї радості, на яку розраховував. Лише холодну, порожню темряву.

Лея

Я стояла посеред своєї спальні, і мені здавалося, що стіни маєтку, які п'ять років тому стали моєю в'язницею, тепер нарешті стискаються, щоб остаточно розчавити мене. Мої пальці тремтіли так сильно, що я не могла розстебнути застібку на діамантовому намисті. Це коштовне каміння відчувалося на шиї як крижана рука ката.

​Я бачила його. Я бачила Артема.

​П'ять років. 1825 днів я переконувала себе, що він далеко. Що він щасливий. Що він забув мене, як страшний сон. Віктор щомісяця, з мазохістською насолодою, підкидав мені «новини»: то Артем одружився в Європі, то він успішний і зовсім не згадує про минуле. Я вірила в це, бо так було легше дихати. Так було легше дивитися у вічі чоловікові, якого я ненавиділа, але з яким змушена була ділити дах заради доньки.

​А сьогодні в залі Гранд-Опера я побачила правду. Артем не забув. Він не став щасливим. Він став монстром, якого породив мій вибір і жорстокість Віктора.

​Я тихо, майже не дихаючи, увійшла до дитячої кімнати. Світло нічника м’яко розливалося по рожевих шпалерах. Аліса спала, розкинувши ручки, її дихання було спокійним і рівним.

​Я опустилася на коліна біля її ліжечка. Кожного божого дня протягом цих п'яти років я бачила в ній його.

• ​Ті самі вперті брови, що зсувалися навіть уві сні.
• ​Ті самі довгі вії, що відкидали тіні на щоки.
• ​Той самий дух свободи, який Віктор намагався зламати в мені, але який проростав у моїй дитині.

​«Він повернувся, Алісо», — прошепотіла я, і перша сльоза впала на шовкову ковдру. — «Твій тато повернувся. Але він дивиться на мене так, ніби я — його головний ворог».

​Я згадала, як ми жили ці роки. Віктор тримав слово — він не заходив до моєї спальні після тієї ночі. Але він зробив щось гірше: він перетворив мене на живий трофей. Я мала бути ідеальною: на благодійних вечорах, на фотографіях у журналах, на бізнес-вечерях. Я навчилася посміхатися, коли всередині все випалено. Я навчилася бути холодною, щоб не відчувати болю.

​Я думала, що я сильна. Але один погляд Артема — той крижаний, зневажливий погляд — зруйнував усю мою оборону за секунду. Він назвав мене «пані Вернер». Він виплюнув це прізвище, наче отруту.

• ​