Розділ 28. П'ять років потому: Ігри Титанів

​Минуло п’ять років. Світ за вікнами скляних хмарочосів змінився, став швидшим і жорстокішим, але правила великої гри залишилися незмінними: виживає той, хто має найміцніші нерви та найвпливовіших юристів.

​На останньому поверсі найвищого бізнес-центру міста, у залі з панорамним видом на ріку, панувала тиша, яку порушувало лише ледь чутне шурхотіння паперів та тихий гул кондиціонерів. За величезним круглим столом із чорного мармуру сиділи найвпливовіші люди міста.

​У центрі, як завжди, височів Віктор Вернер. За ці роки він став ще суворішим, у його скронях з’явилася передчасна сивина, а погляд став подібним до крижаної сталі. Поруч із ним сиділи голови банків, забудовники та провідні адвокати.

​

​— Панове, давайте до суті, — голос Віктора пролунав низько і владно. — Юридична перевірка об'єкта "Північна гавань" завершена. Які ризики?

​Сивий чоловік у дорогому окулярах, голова юридичного департаменту, поправив краватку:

​— Пане Вернер, основна проблема не в акціях. Проблема в структурі власності. З’явився новий гравець, офшорна компанія "A-G Group", яка за останні пів року викупила борги ваших підрядників. Якщо вони подадуть позов про солідарну відповідальність, ми застрягнемо в судах на роки.

​— Хто стоїть за цією групою? — запитав один із банкірів, нервово крутячи в руках золоту ручку. — Ми навели довідки, але там стіна. Бенефіціари приховані за трьома рівнями трастів у Сінгапурі.

​— Це не просто гравець, — додав інший учасник зустрічі, — це хтось, хто дуже добре знає наші внутрішні протоколи. Вони б’ють по найслабших місцях у статуті "Verner Group". Юридично вони бездоганні. Кожна транзакція, кожен підпис... наче вони готувалися до цього роками.

​Віктор примружився. Його пальці повільно барабанили по столу.

​— Мені байдуже на їхню бездоганність, — відрізав Вернер. — Знайдіть спосіб заблокувати їхні рахунки через антимонопольний комітет. Використовуйте всі зв'язки в міністерстві. Ця угода має бути закрита до кінця місяця. На кону — контроль над усією логістикою регіону.

​— Вікторе, є ще один момент, — юрист завагався. — Вони надіслали офіційний запит на перевірку законності приватизації земельних ділянок п'ятирічної давнини. Саме тих, які були частиною вашого... весільного активу.

​Атмосфера в залі миттєво стала напруженою. Усі знали, що ці активи — фундамент імперії Вернера, але водночас і її найвразливіше місце.

​— Вони копають під моє минуле? — Віктор підвівся, і присутні мимоволі напружилися. — Дізнайтеся, хто цей привид. Я хочу знати ім'я того, хто наважився кинути мені виклик на моєму ж полі.

​

​Поки впливові люди обговорювали параграфи та кодекси, на іншому кінці міста, у скромному, але надсучасному офісі, чоловік у темному костюмі стояв біля вікна, дивлячись на той самий бізнес-центр.

​Він не був офіційно запрошений на цю зустріч, але кожен пункт їхньої бесіди вже лежав у нього на столі у вигляді звітів. За п'ять років він навчився терпіння. Він навчився перетворювати свій гнів на стратегію, а біль — на капітал.

Артем

Я стояв біля панорамного вікна свого кабінету на 42-му поверсі, дивлячись на місто, яке колись розтоптало мене. У скляному відображенні я бачив не того наївного хлопця, який п'ять років тому вірив у справедливість. На мене дивився чоловік із холодним поглядом і серцем, що перетворилося на шматок граніту.

​За моєю спиною була в'язниця. Два роки в бетонній коробці, де кожен день був боротьбою за виживання. Два роки, які навчили мене однієї істини: правда нічого не варта, якщо у тебе немає сили її захистити.

​Там, за ґратами, я не просто сидів. Я вчився. Я вивчав кожен гвинтик у системі Вернера, кожну його юридичну лазівку. Я став мудрішим і набагато злішим. Мій гнів перегорів, залишивши після себе лише чисту, концентровану жагу помсти.

​

​Я відчував присутність людей за своєю спиною. Мій аналітичний відділ, мої юристи, мої "акули". Але найближче до мене стояв Віталік.

​Михайло — людина, якій я зобов'язаний своєю свободою. Він побачив у мені не просто в'язня, а людину, здатну знищити Вернера. Його зв'язки та мій інтелект стали фундаментом "A-G Group".

​— Вони занервували, Артеме, — тихо промовив Віталік. — Вернер скликав раду директорів. Він шукає того, хто "копає" під його минуле.

​Я ледь помітно посміхнувся. Ця посмішка не обіцяла нічого доброго.

​— Нехай шукає, — мій голос звучав як шелест сухого листя. — Він шукає ворога ззовні, не розуміючи, що його головний ворог уже давно всередині його системи. Він називає мене "привидом". Що ж, привиди мають одну особливість — вони приходять за боргами.

​

​У моїх грудях усе ще палав вогонь, коли я згадував Лею. Останнє, що я про неї чув — вона стала "щасливою дружиною" і народила дитину. Ця новина колись ледь не зламала мене в камері. Я вважав її зрадницею. Я думав, що вона так швидко забула наше кохання і піддалася Вернеру.

​Мій біль трансформувався в силу. Тепер я не хотів її повернути. Я хотів, щоб вона побачила, на що я перетворився через неї. Я хотів, щоб вона побачила падіння своєї "золотої імперії".

​Я розвернувся до своєї команди.

​— Панове, — я обвів їх поглядом. — Ми починаємо фінальну стадію. Ми не просто купуємо акції. Ми забираємо його повітря. Я хочу, щоб до кінця тижня Вернер не міг підписати жодного паперу, не запитавши нашого дозволу.

​Віталік схвально кивнув.

​— Ти готовий зустрітися з ним особисто? — запитав він.

​Я поправив манжет свого дорогого піджака. Під ним, на зап'ясті, все ще було видно ледь помітний слід від наручників — моє нагадування.