Розділ 23 . Кульмінація Люті

Автомобіль різко загальмував біля самого входу в маєток. Віктор навіть не дочекався повної зупинки.

​Він витягнув мене з машини, його пальці все ще боляче стискали мою руку. Я ледве встигала за ним, спіткнулася і мало не впала на асфальт. Він тягнув мене до будинку, як мішок.

​Це відбувалося на очах охорони, яка стояла нерухомо, як кам'яні статуї, не наважуючись втрутитися в гнів свого господаря. Я відчувала біль у руці, і від прискореного руху та страху нудота знову підступила до горла.

​Він влетів у вітальню і кинув мене на диван. Я вдарилася спиною, і різкий біль прокотився тілом.

​І тут він вибухнув.

​Його гнів був жахливим і неконтрольованим. Віктор Вернер, зазвичай такий стриманий і розважливий, втратив будь-яку подобу самовладання. Його обличчя було червоним від люті, вени на шиї напружилися. Він кричав так голосно, що, здавалося, деренчать вікна.

​"Ти шлюха! Ти ганьбиш мене! Ти думаєш, це жарти?! Смієшся з якимось жевжиком, поки всі дивляться! Ти моя! Ти продана мені! Я тебе купив!"

​Він ходив по кімнаті, його слова були отруйними стрілами.

​"Ти прийшла до мого будинку, до мого імені, вагітна від якогось бідняка! Нагуляла дитину! Ти ганьба! Ганьба моєї родини! Ганьба моїх грошей! Я платив за твою свободу, а ти тут влаштовуєш цирк!"

​Слова про "шлюху" і "бідняка" били по мені сильніше, ніж фізичний біль. Я була зломлена його безжальністю і несправедливістю. Я принесла йому в жертву своє життя, а він мене принижував.

​Я підвелася з дивана, тремтячи, але несподівана сила і відчай наповнили мене.

​"Замовкни!" — мій голос був хриплим, але чітким. Я більше не могла терпіти його брехню.

​"Ти смієш мені дорікати в чомусь?! Я бачила твою Ірину! Я знаю, що вона твоя коханка! Ти мав одружитися на ній! Ти мав дати мені спокій!"

​Я зробила крок до нього, мій страх зник, поступившись місцем ненависті.

​"Я ненавиджу тебе, Вікторе! Я ненавиділа тебе в той момент, коли погодилася! І я досі люблю Артема! І я щаслива ,що це його дитина! Ти ніколи не будеш її батьком!"

​Це була непростима правда. Я висловила все, що тримала в собі.

​Останні слова стали фінальним спусковим гачком.

​Очі Віктора стали божевільними. Він не зміг контролювати себе. Його рука злетіла з жахливою швидкістю.

​Я відчула пекельний біль — сильний удар по обличчю. Дзвін у вухах, спалах перед очима. Я не просто похитнулася.

​Я впала, вдарившись головою об кут журнального столика.

​Біль. Темрява.

​Останнє, що я відчула, був страх за дитину, перш ніж втратила свідомість.

   Я повільно прийшла до тями від різкого, пульсуючого болю. Моя голова жахливо боліла, і в скронях стукав болісний ритм. Навколо мене було біле, стерильне світло. Я одразу впізнала це місце: клініка Вернера.
​Моє тіло було знесилене, а мораль розчавлена. Я відчувала фізичний біль від удару по обличчю, і ще гірший, внутрішній біль від його жорстоких слів і усвідомлення того, що він здатен на насильство.
​Поруч зі мною сиділа медсестра. Побачивши, що я відкрила очі, вона посміхнулася, але в її очах була тривога.
​Перша моя думка, єдиний мій інстинкт, була про дитину.
​"Що... що з моєю дитиною?" — мій голос був слабким і хриплим.
​Медсестра була обережною. "Заспокойтеся, Леоноро Максимівно. Будь ласка, не хвилюйтеся. Зараз прийде професор, і він вам усе детально розповість".
​Через кілька хвилин у палату зайшов лікар — той самий, що вітав нас із вагітністю. Його обличчя було серйозним.
​"Леоноро Максимівно, ви повинні бути дуже обережною", — він почав без зайвих слів. — "Ми зробили повне обстеження. У вас... виявлена велика гематома в матці. Це дуже серйозно".
​Я відчула, як холодний жах стискає моє серце.
​"Дитина...?" — я насилу проковтнула клубок у горлі.
​"Дитина... постраждала, але жива. Її серцебиття стійке", — лікар зробив паузу. — "Але ви маєте негайно лягти на збереження. Нам потрібно стабілізувати гематому. Якщо ви будете напружуватися, ми можемо втратити дитину. Ви, як мені сказали, впали зі сходів?"
​Його слова про "падіння зі сходів" одразу підтвердили мої здогадки. Віктор збрехав. Він вигородив себе, звинувативши у всьому нещасний випадок. Він навіть у цій ситуації контролював все.
​Проте, ця брехня була тепер моїм порятунком.
​Я була щаслива і безмежно вдячна, що моя дитина, дитина від Артема, була не втрачена. Це було головне. Жоден біль, жоден страх не міг зрівнятися з цим полегшенням.
​"Так, я впала", — підтвердила я брехню, відчуваючи, що це єдиний спосіб вижити.
​"Отже, ви залишаєтеся тут. Жодного стресу, повний спокій. Ми зробимо все, щоби зберегти вашу дитину", — рішуче сказав лікар.
​Я лежала на розкішних подушках палати, усвідомлюючи, що тепер клініка — моє нове, тимчасове ув'язнення, але це також і мій острів безпеки. Тут Віктор не міг до мене доторкнутися, і тут я могла зосередитися лише на збереженні дорогоцінного життя, що росло всередині.

Я лежала в палаті клініки, оточена найкращим доглядом, який могли забезпечити гроші Вернера. Це була золота клітка, але зараз вона була моїм захистом.
​Віктор не з'являвся.
​Його відсутність була помітною. Я подумала, що його нездатність контролювати свій гнів і усвідомлення того, що він ледве не вбив свою дитину (так, як він її позиціонував), викликали в ньому почуття сорому або, принаймні, страх перед подальшими наслідками.
​Я раділа його відсутності. Мені було огидно навіть думати про його дотик чи погляд.
​
​Одного ранку двері палати відчинилися, і на порозі з'явилася Лариса Миколаївна — мати Віктора, моя свекруха. Це була зверхня, доглянута жінка, чия доброзичливість завжди була тонко завуальованим презирством.
​Вона ввійшла, тримаючи в руках дорогий букет, але не випромінюючи жодного тепла. Її візит був виключно інспекційним.
​"Леоноро, нарешті ти прокинулася. Як ти почуваєшся? Я приїхала, щоб дізнатися про нашого онука чи онучку", — вона говорила голосом, сповненим власницької тривоги.
​Звісно, Віктор і я зберігали абсолютне мовчання про справжнє батьківство дитини. Для світу, для його батьків, це був спадкоємець Вернера. Розкриття правди знищило б не лише його репутацію, а й усю структуру його імперії.
​Я холодно подякувала за візит. Я була не налаштована терпіти її зверхність.
​
​Лариса Миколаївна підійшла ближче і поклала букет на стіл.
​"Ти повинна бути більш обережною, Леоноро. Ти розумієш, що ти тепер несеш? Це спадкоємець мого сина! Наш рід! Ти поводишся недбало! Як можна впасти зі сходів? Ти повинна берегти себе! На твоєму місці, будь-яка інша жінка..."
​Це була остання крапля. Її лицемірство, її постійне звинувачення у недбальстві та її нескінченні згадки про "її сина" і "спадкоємця" вивели мене з рівноваги.
​Я сіла в ліжку і подивилася їй прямо у вічі.
​"Ви хочете знати, як я 'впала зі сходів', Ларисо Миколаївно?" — мій голос був спокійним і рішучим.
​"Я тут не через недбальство і не через сходи. Я тут тому, що ваш син мене вдарив", — я вимовила це тихо, але з максимальною вагою.
​Свекруха була шокована. Її обличчя скривилося від суміші обурення і недовіри.
​"Ти... ти що говориш? Мій Віктор? Він ніколи!"
​"Він вдарив мене в обличчя. Так сильно, що я вдарилася головою об стіл і втратила свідомість.", — я не відводила від неї погляду.
​Лариса Миколаївна намагалася відновити контроль. Вона форсовано розсміялася.
​"Дурниці! Це брехня! Але, знаєш, Леоноро... навіть якщо він і вдарив... можливо, ти заробила це", — її голос став жорстким. — "Я бачу, яка ти холодна з ним.  Він дав тобі все! Гроші, статус, прізвище! А ти поводишся, як принцеса. На твоєму місці, будь-яка інша цілувала б йому ноги за таку партію!"
​Я не стрималася. Вперше за весь час нашої розмови, я щиро розсміялася.
​Це був не веселий сміх, а гіркий, істеричний сміх над її абсолютною збоченістю моралі. Вони вважають насильство нормою, а моє бажання любити — злочином.
​Мій сміх вибісив її.
​Лариса Миколаївна почервоніла. Вона схопила свій букет і, кинувши на мене останнім поглядом, повним презирства, грюкнула дверима так, що по кімнаті пройшла вібрація.
​Я залишилася сама. Біль від слів моєї свекрухи був таким же гострим, як біль від удару Вернера. Але я була задоволена. Я розкрила їхню таємницю. І, що важливіше, я не дала їм зламати себе.